Глава 6

Максим

Я хочу спати. Здається, що можу заснути навіть стоячи. Але замість того щоб після всієї цієї історії відправитися додому, я сиджу в кабінеті завідуючої пологового будинку, куди мене акушерка проводить незрозуміло для чого, і п'ю противну розчинну каву, сподіваючись, що хоча б вона підбадьорить мене.

Запах лікарні в'їдається в ніс, нагадуючи мені про не найкращі моменти свого життя, і я не можу знайти собі місця через нервове напруження. То ходжу туди-сюди, чекаючи, поки хтось посвятить мене в те що відбувається, то розкочуюся на стільці, який от-от так розвалиться. Час наближається до ранку, я втомлений, злий і голодний. Але щось тримає мене тут, не дозволяє просто встати і піти.

Завідуюча з'являється несподівано, сонна, волосся злегка скуйовджене і схвильована. Вітається зі мною кивком голови, дістає з шафи білий халат, а потім сідає за стіл навпроти і голосно зітхає.

— Мене звуть Євгенія Олександрівна. А ви Максим?.. — жінка запитливо піднімає брову, очікуючи що я представлюсь їй повним ім'ям.

— Можна просто Максим.

— Добре , Максиме, розумієте в чому справа, ваша дружина, вона...

— Ні-ні, ми не одружені, - поспішаю повідомити їй, роблю останній ковток кави і сонно потираю очі.

— Ірина вступила до нас запізно, тому довелося екстрено вживати заходів, була велика втрата крові, пологи були... складними, - підбираючи кожне слово обережно вимовляє жінка і мені починає здаватися, що вона щось не договорює.

— Так що з дівчиною? – трохи схвильовано питаю я, бо мені ніхто так і не сказав вижила вона чи ні. Мені якось не по собі від думки, що руда могла померти, адже тільки пару годин тому сиділа в моїй машині і скрикувала від болю.

— Вона в реанімації. Стан стабільний, але вона без свідомості. Ми зробили все, що в наших силах, залишається тільки сподіватися і чекати.

— Ясно. Дякую за інформацію, я можу йти? - від новини про те, що дівчина жива мені стає легше. Все-таки вона занадто молода, щоб ось так просто померти, залишивши дитину одну, а ще я так і не дізнався, чому вона опинилася в моїй квартирі і це не дає мені спокою.

— З хлопчиком все в порядку, якщо вам цікаво.

— Так, мені вже сказали.

— Якщо хочете на нього поглянути, то можете прийти завтра.

— Та ні... дякую, якось у мене немає бажання.

По тому як в одну мить змінюється вираз обличчя завідуючої і з добродушного перетворюється в натягнуте і суворе, а погляд - засуджуючий, я розумію що вона вирішила немов я — батько дитини та абсолютно байдужий до сина, але спростовувати її здогадки не збираюся. Нехай думає, що хоче, мені якось все одно.

— Так це все? – піднімаюся зі стільця і згадую про сумку, з якої якогось чорта не розлучаюся вже котру годину. – До речі, це  Ірина брала з собою, куди їх?

— Залишайте, я передам медперсоналу. І... перебування в реанімаційній потрібно оплатити.

З мого рота зривається смішок.

— Може, повідомте її родичам? У вас є якісь контакти?

— У медичній карті дівчини в контактах на екстрений випадок вказані лише ви, — дивиться на мене чіпким поглядом з-під скляних окулярів.

— Ні, цього не може бути, — хмурюсь я.

— Черненко Максим Євгенович? — зачитує вона, відкривши затертий зошит, який принесла з собою.

— Це ж ви?

— Можна і так сказати. Кому оплачувати? — приречено зітхаю я, розуміючи що не можу ось так просто кинути тут Іру. Одна справа, якщо б вона була в свідомості і могла зв'язатися з ріднею, інша — як зараз.

Невідомо, чи існує цей її Черненко Максим і чи зможуть до нього взагалі додзвониться, а ціна життя дівчини виразно вище ніж сума, яку мені доводиться віддати за тиждень її перебування тут.

Я добираюся до дому на світанку. В очах рябить, в скронях стукає, я вирішую кілька хвилин просто посидіти в машині, набратися сил, щоб якось дійти до квартири, прикриваю очі та сам не розумію як провалююся в сон.

Я підскакую на місці через гучний сигнал автомобіля, боляче вдаряюсь головою об дверцята машини і розгублено оглядаюся по сторонах, не розуміючи що відбувається. До мене не відразу доходить як я тут опинився, подумки я все ще в каюті на корабля відсипаюся перед вахтою. Очі розширюються від подиву, гуркоче серце. Навколо мигтять перехожі, що так незвично для однотипного пейзажу, який я спостерігав останні півроку.

— От чорт, — розминаю шию і тягнуся рукою до телефону. Година дня. Просто чудово. Божевільна ж нічка видалася. Сподіваюся, це все мені лише наснилося. Але ні, на задньому сидінні машини миготить жіночий шарф, який похапцем забула Іра. Він немов нагадування про те, що я начебто як минулої ночі став «батьком».

Обличчя дівчини знову постає перед очима і я вирішую, що повинен якомога швидше з'ясувати все, що сталося в мою відсутність.

Виходжу з салону і на ходу набираю сестру. Ось хто повинен прояснити ситуацію, якщо Іра, звичайно, говорила правду і насправді знайома з нею.

— А-а-а-а, брате! — лунає вереск з динаміка і я морщусь. — Ти повернувся вже? Чому не попередив? Ти привіз мені подарунки? Сумочку з Італії привіз як я просила?