Глава 5

Іра

День, коли Максим прилетів до країни став для мене розчаруванням. Уявіть: ви плануєте разом як проведете час, куди поїдете на відпочинок, на які прем'єри підете в кінотеатр, разом відраховуєте дні до його повернення, а в той самий день єдине що отримуєте – коротке повідомлення: «Вже на місці. Їду з другом додому. Не нудьгуй».

Я спустилася по стінці на підлогу і не змогла утримати гірких сліз. Адже я сподівалася що він одразу примчить до мене. Вибрала найкращу сукню. Зробила макіяж і зачіску. Закрила свій квітковий магазинчик ще в обід. Хвилювалася, весь день не відходила від телефону, а він... навіть не запропонував зустрітися за чашкою кави. 

Серце нило від такої несправедливості, але я намагалася не піддаватися і не плодити в голові погані думки. 

Зустрілися ми через три дні. Причому несподівано. Я нервово зрізала шипи з троянд і складала з них композицію у вигляді серця, проклинала всіх чоловіків на світі і свою наївність, коли пролунав дзвінок і Макс повідомив, що через півгодини заїде за мною. І як за законом підлості саме сьогодні я була без макіяжу, в розтягнутому светрі і затертих джинсах, тому що черз поганий настроюи вранці, я дістала з шафи перші-ліпші речі і натягнула на себе. 

Довелося вживати крайніх заходів, добре що мій квітковий магазинчик розташовувався прямо у торговому центрі. Я забігла в бутік, вхопила блакитну блузу і чорні штани, у сусідньому магазині взуття за рекордні п'ять хвилин обрала туфлі на шпильках, а потім рвонула в іншу частину торгового центру, де на «острівці» продавали косметику. Макс приїхав в той самий момент, коли я робила останні штрихи свого образу — підкрашувала губи бальзамом, і видихнула з полегшенням, задоволена результатном.

Кілька хвилин, що чекала біля входу в будівлю, здалися мені вічністю. В якийсь момент я навіть вирішила — а чи не втекти мені? Руки тремтіли, губи покусані, вдивлялася в обличчя перехожих і навіть не зрозуміла в який момент переді мною з'явився Він. 

— Привіт, — голос, здається, той же що і по телефону, але зовнішність... в сотні разів гарніше, ніж на фотографіях, які я бачила. Особливо очі. Господи, не можна ж чоловікам бути настільки карколомними. 

Я відкриваю рот, щоб сказати щось у відповідь, але можу лише зробити рваний видих. 

— Я ж не помилився, Рижику? — виразно піднімає брову, пильно розглядаює мене і чекає на відповідь. 

«Рижик», — так він прозвав мене через полум'яний колір мого волосся. І вперше мене не дратує це прізвисько. Те, як вимовляє це він звучить по-особливому. Інакше. 

— Так, це я, — говорю на одному диханні, остаточно усвідомлюючи, що він насправді і є мій Максим.

Це виявляється дивно: спілкуватися з ним не по телефону. Мені весь час здається що з ним я зраджую тому хлопцю, який залишився у мене в месенджері. А ще постійно прислухаюся до його голосу, намагаючись вловити знайомий тембр і, як би ненароком, задаю декілька запитань, відповіді на які може знати тільки той самий Максим, щоб впевнитись, що це не розіграш і на зустріч прийшов саме він. 

Це схоже на параною, але у мене трапляється зоровий дисонанс. Так, у ньому є щось від хлопця з фотографій, але в житті він абсолютно не такий. Трохи нижче ніж я уявляла, ширше в плечах, ніс трохи менше, стрижка інша, харизматичний, повороткий, гладко виголений і єдине, що залишається незмінним — широка посмішка. 

Я хвилююся що вся чарівність вмить випарується, що ми будемо почувати себе ніяково в компанії один одного, як це зазвичай буває при першій зустрічі, але нічого подібного не відбувається. Навпаки, відчуття, ніби ми знайомі цілу вічність і як би безглуздо це не звучало, якщо б він запросив мене до себе додому, я б погодилася. Після першого ж побачення. 

Але він не запрошує. По дорозі додому купує мені букет квітів і дарує легкий, терпкий поцілунок в машині. Його парфум зводить мене з розуму, хочеться уткнутися носом в його груди і нікуди не йти. Я зволікаю. Кілька разів дякую за чудовий вечір, все відтягую момент прощання і ніяк не можу покинути салон авто. 

За чотири місяці спілкування цей чоловік став для мене рідним, я знала про нього практично все: переваги в їжі, напоях, страхи, про минулі невдалі стосунки, улюблену музику і книги, навіть про деякі деталі інтимного життя. Ніколи не вірила, що можна закохатися з першого погляду, але от зараз дивлюся на нього і розумію — мій, не відпущу. 

— У котрій годині ти завтра звільняєшся? — запитує він, вириваючи мене з дивного трансу.

— О шостій, — в душі розгорається полум'я надії, що це ще не все, що ми обов'язково зустрінемося знову. 

— Тоді я куплю квитки в кіно. 

— Я тільки за, — не можу приховати щасливу посмішку, кілька секунд не кліпаючи дивлюся йому в очі, і  залишаю салон автомобіля. 

А потім все закрутилося так швидко, що я і сама не зрозуміла як половина його речей опинилася в моїй квартирі і навпаки. Він познайомив мене зі своїми батьками, які заїхали до нього в гості, і з кращими друзями, з якими ми полетіли на відпочинок. Він не був жадібним, ніколи не дозволяв платити мені за себе, любив гучні компанії і нічні клуби точно так само як і провести вечір удвох за переглядом чергового серіалу. Все було серйозно, в цьому не було сумнівів, інакше до чого було це все?

Щось змінилося між нами в той момент коли Макс дізнався точну дату відльоту. Його немов підмінили: він став задумливим, закритим і був весь у справах. Часу на зустрічі зі мною у нього майже не залишилося. Він забрав свої речі з моєї квартири і повністю поринув у підготовку до «рейсу».