Повний текст

ТЕСЛЯ

(оповідання)

Довга мелодійна тріль шугнула поміж високих дерев, розганяючи морозну тишу. Вона одразу наповнила зимовий ліс звуками життя, нагадуючи про те, що і взимку життя тут буяє. Міцноголовий дятел, прудко стрибаючи по стовбуру напіввисхлого дерева, стрімко заганяв свого гострого дзьоба у найменші шпарини, дістаючи з-під кори поснулу на зиму комашню. І майже одразу, ніби відлуння серед гранітних скель, з іншого боку долинула ще одна мелодійна трель.

– Ач як співає. Ну чисто тобі Франьо на сопілці виграє, – замріяно мовив Марко Книш, задерши голову та вслухаючись у звуки.

Загрузаючи по коліна у високий сніг, поміж високих дерев сунуло кілька чоловіків. Міцні, довговусі, у кожухах, із замашними сокирами у натруджених руках, вони йшли неквапом, ступаючи слід у слід, аби витрачати якомога менше сил. Попереду, з рішучим полиском у карих очах, йшов отаман Канівського куреня Свирид Веремієнко. То був бувалий дядько із посрібленими сивиною вусами та блідим рубцем на щоці – відбитком леза ворожої шаблі. Зачувши Маркову репліку, Свирид таємниче посміхнувся, ніби щось знав.

– То він мені співає. Дорогу вказує. Аж раптом забуду, – мовив багатозначно, задерши голову та розшукуючи пильним поглядом невтомного птаха.

– Жартуєте, батьку! – усміхнувся Марко, і собі роздивляючись дрібну пташину.

– Може і жартую. Хто його знає, – загадково відгукнувся Свирид і з ще більш рішучим видом рушив далі.

Такі вилазки у Великий луг запорожці вчиняли щозими. Саме у цей час, коли природа спала, занурившись у зимовий спокій, відбувалася заготівля деревини. То був правічний досвід, набутий пращурами тисячоліття тому: заготовляти дерево для господарських потреб саме тоді, коли припиняється рух рідини у стовбурі. Таке дерево добре і рівно висихало, і не зазнавало гниття влітку. З добре вистояного дерева робили човни, вози, лафети гармат, будували церкви та хати, що слугували довго і надійно, і псувалися хіба що від вогню чи зовнішнього ушкодження. Проте, якщо, коли саме потрібно заготовляти древо, знали геть усі християни, правильно обрати дерево для військової потреби могли одиниці. Впізнати дерево, почути його голос, відчути його дух та зачаєну силу могли лише справжні відюки, котрі спізнали ту мудрість від прадідів. Такі знання не розпорошувались, не виносились із сіней на загал. Їх дбайливо зберігали і утаємничено передавали із покоління у покоління, щоби незрима нитка знань не урвалася, не призабулась.

Щозими запорожці заготовляли деревину, рубаючи дуби та видовбуючи з них човни. Виготовлений із цілісного стовбура, обтесаний та обпалений на ватрі, щоби не гнив, такий човен міг служити десятиліттями. У природньому вигляді то був легкий каяк, що міг переносити на собі кілька християнських душ та вантаж. Проте, якщо його обшити дошками, поставити вітрило та уключини, каячок перетворювався на справжню лодію, що здатна була умістити у себе до півсотні козаків з амуніцією та харчами. Така лодія не боялася високих хвиль і була здатна перетнути Руське море – від берега до берега. Ба більше, у давнину на таких простеньких з виду човнах, пращури русинів – склавини та анти, разом зі спільниками готами – ходили аж за Босфор та Дарданелли, вступаючи у відкриті битви проти римських трирем. Так, вміли слов’яни будувати човни, добре вміли, бо то були не просто технічні знання про час, коли треба було заготовити дерево. То було геть більше – таємнича мудрість, яке саме дерево обрати, щоби воно не просто довго служило людям, а й стало справжнім оберегом для своїх пасажирів.

Прошкуючи першим, Свирид уважно вглядався у кожне дерево, пильно приглядався до величних стовбурів віковічних дубів. Він звертав увагу на довжину дерева, розмах гілок, їхню форму та кут нахилу, з яким віти тягнулися угору, до сонця. Кілька разів Свирид підходив до дуба, притулявся вухом до стовбура і слухав, ніби силився почути музику землі, яка передавалася крізь гілля. Потім відхилявся, вдаряв кілька разів обухом сокири по стовбуру і знову слухав, вслухався, ніби приростав козацьким вухом до шкарубкої кори. І лише на шостому чи сьомому дереві, Марко зауважив, із змінився з виду дядько. Обличчя Свирида прибрало геть іншого вигляду: зморшки враз розпрямились, зосередженість зникла а на обличчі спалахнула усмішка, як у картяра, що йому до рук раптом роздали самі козирі.

– Оце він. Він! Дорогенькій мій. Я тебе одразу упізнав, – пробурмотів Свирид, гладячи долонею шкарубкий стовбур. – Ти нам послужиш. Добре послужиш, во Славу Господа нашого Ісуса Христа.

З цими словами, Свирид відступив від дуба, окинув його уважним поглядом, ніби змірював від землі до верхів, і мовив до товаришів:

– Нумо, хлопці, маслуйте його сокирами!

Ніхто ні про що не питав, не цікавився, не допитувався – чому саме цього дуба треба врізати, а не іншого. Усі-бо відали: Свирид щось знає, а що саме – того ніколи і нікому не скаже, хіба що передасть свої секрети найближчому, найдовіренішому – якщо не рідному сину, то любому братчику.

Чоловіки оточили дуба, поскидали з голів вовняні бирки і, поплювавши за звичаєм на долоні, заходилися замашисто шинкувати сокирами дубову кору.

Трелі дятла умить вщухли, навіть самотні круки, які з цікавістю спостерігали за людьми, час від часу каркаючи на світ Божий, теж притихли. А люд православний все цюкав і цюкав топірцями, вганяючи гострі міцні ковані зуби у твердий стовбур. Робота тривала завзято, згуртовано, товариші аж заохочували один одного, ніби змагалися, хто і з якого боку проб’є глибший канал. Зрештою, коли заглибились у серцевину, Свирид підняв із землі довгий патичок з вилкою, який запорожці принесли із собою, і визначивши точне місце, куди має гунути дерево, міцно вперся у стовбур з іншого боку. Тепер треба було уважно дослухатися до звуків. Коли дуб піддасться, коли серцевина не в змозі буде тримати усе дерево, вона запищить, заскрипить, затріщить від болю. І тоді гав не лови, а упирай з усіх сил патичком і направляй дерево туди, куди воно має впасти.