Застуда

      Пітер із недовірою дивився на градусник. Такого просто бути не може. Після укусу павука його температура ніколи не була більше ніж тридцять сім. З чого б їй підійматись до тридцяти восьми та двох?

       Ну не міг же він насправді захворіти? Супергерої не хворіють. Люди, укушені мутувавшими павуками, не хворіють. Ну, точніше, не хворіли. До цього моменту.

       Пітер розгублено переминався з ноги на ногу, стоячи перед дверима кабінету Тоні. Можливо, градусник просто зламався і приводів для занепокоєння не було. Але, Пітеру, взагалі-то, було чесно кажучи не дуже.

       Що взагалі здатне змусити захворіти людину, яка в принципі не може хворіти? Тобто, серйозно, на ньому кульові поранення за день затягуються, про яку застуду взагалі може йти мова? Звісно, у глибині душі Пітер розумів, що хвилюватись немає через що, адже, навіть, якби він зараз хворів на чуму, то вже до завтрашнього вечора був би абсолютно здоровий.

       Адже він справді проводив такий експеримент. Ну, не на собі, а на зразку свого ДНК, у лабораторії, дотримуючись усіх правил безпеки (на скільки взагалі безпечно знаходитись в одній лабораторії з бактерією чуми?), тому приводу для занепокоєння в тому, що він заразив сам себе чумою, не було.

       Повідомити Тоні все одно потрібно, навіть, якщо це банальна застуда. Пітер просто уявлення не мав, де в цій вежі можна дістати таблетку нурофену. А якщо спитати в П’ятниці, то вона все одно доповість про це Тоні, вводячи того в паніку. Чи, як виражався сам Старк «додаючи йому ще декілька сивих волосинок»

 — Ем, Тоні, ти не зайнятий? — Пітер тихо прослизнув всередину, не обтяжуючи себе такою формальністю, як стукіт.

       Старк здивовано подивився на нього, відриваючись від паперів, і втомлено потер скроні, жестом дозволяючи увійти. Пітер був би куди більше зацікавлений у досліджені його кабінету, у якому він, з якоїсь причини, досі не побував, але зараз у нього занадто сильно боліла голова.

 — Ти якийсь тихий, малий — помітив Тоні, легенько потріпавши його по голові, й одразу ж насупився — І гарячий. З тобою все добре? Як ти себе почуваєш?

 — Так, я саме про це і збирався — Пітер несподівано закашлявся, через що Тоні насупився ще більше — Я, ем, начебто захворів. Знаєш, чашка чаю та якась таблетка зараз були б дуже доречні.

 — Так ти ж не повинен хворіти — спантеличено промовив Тоні, піднімаючись зі стільця. Ну ось, здається тепер він кине свої справи через нього.

 — Ну так — ще один приступ кашлю — Це перший раз відтоді, як мене вкусив той павук. А в нас є мед?

       Тоні мимоволі окинув дитину поглядом «Я мільярдер, як ти гадаєш, чи є в мене мед?», одночасно з цим просячи П’ятницю покликати Брюса. Пітер лише розгублено покліпав очима, звинувачуючи себе за те, що відірвав уже двох людей від роботи, своєю неможливою застудою.

       Він хотів сказати Тоні, що не варто хвилюватись і потрібно лише дати йому ще якусь таблетку, але Старк різко перебив його, зміривши «Ти взагалі у своєму розумі?» поглядом. Пітер уже розрізняв усі наявні та виражаючі невдоволення погляди Тоні й дав їм назви.

 — Замовкни й ходімо, заварю тобі чашку чаю з медом. Чи банку — єхидно усміхнувшись додав Тоні, але в його очах хлюпалося хвилювання. Ще б він не хвилювався. У його дитини якась невідома й потенційно смертельна хвороба!

                                                                      ***

        Пітер сидів на дивані, загорнувшись у плед, дивився якийсь фільм і пив чай. Брюс трохи побурчавши через те, що він, взагалі-то, не педіатр, подивився на Пітера і зробив висновок, що в нього звичайна застуда. Тоні трохи обурювався, драматично зітхаючи, зі словами «Я що, один пам’ятаю про те, що він не може хворіти? Може, ти подивишся його ще раз? Та зрозумів я, що ти впевнений, ну, а може це віспа?» при цьому, у його очах читалось полегшення.

        Коли Брюсу набридло слухати схвильованого Старка, він пішов, призначивши Пітеру день спокою, гарячий чай та сон, залишаючи його регенерації основну задачу по боротьбі з вірусами. Паркеру навіть здалося, що той намагається швидше втекти, щоби Тоні не почав обурюватися по п’ятому колу.

       Пітер сподівався, що раз доктор Беннер сказав, що все добре, то Тоні просто залишить його в спокої й повернеться до роботи. Йому категорично не хотілось відволікати його від важливих справ, особливо через такі дрібнички. Хоча щось всередині просило, щоби Тоні залишився, але Пітер вирішив, що це вже просто занадто.

       Коли Старк пішов, бурчачи щось про «цілу купу документів», Пітер не був впевнений, що відчуває. З одного боку — це було полегшення, адже відривати таку зайняту людину від справ було занадто по-дитячому. А з іншої — ну, було трохи образливо, що йому доведеться сидіти тут поодинці.

       Пітер уже був готовий змиритися зі своєю долею й повернутися до перегляду, чесно кажучи, не найцікавішого фільму, як у кімнаті знову з’явився Тоні, з купою паперів у руках. На здивування Пітера він нагородив його ще одним незадоволеним «Ти, що, думав я залишу тебе тут наодинці?» поглядом, викликаючи смішок у дитини.

 — Рухайся — коротко наказав Тоні, звалюючи папери на стіл і падаючи поряд із Пітером — Й перестань бути таким здивованим, мені ще потрібно заповнювати все це, а твоє обличчя відволікає.

       Пітер тихо засміявся, укладаючи голову на Тоні, сподіваюсь, що це не дуже заважатиме йому писати, й утикаючись в екран. Старк щось пробубонів про дурних дітей, обіймаючи дитину й запускаючи вільну руку у волосся Павучка, а після почавши обережно перебирати кучері.

       Пітер не був впевнений, у яку саме мить заснув, навряд чи навіть до середини фільму, але Тоні все ще сидів поруч, підписуючи один документ за другим і не припиняючи гратись з його волоссям. Ця його дивна звичка була вже занадто милою та, напевно, неусвідомленою, тому навіть команда, помічаючи це, не починала посміюватись.