РОЗДІЛ 6

Я підняла на нього очі. Зараз, коли він стояв на одному коліні переді мною , він не здавався тим страшним монстром, яким я його бачила в день весілля і кожен день після. В його погляді не було глузування. Тільки якась важка, похмура зосередженість на мені й моїх відповідях.

— Скільки я себе пам’ятаю — відповіла я, і мій голос здригнувся.

Даміан мовчав. Його обличчя було зовсім близько, і я знову відчула цей запах — терпкий тютюн і холод. Але тепер він не викликав у мене нудоти. А чомусь навпаки заспокоював.

Він повільно встав і перейшов за мою спину. Я відчула, як його пальці торкнулися шнурівки корсета. Я завмерла, затамувавши подих. Один рух, другий — і тиск на ребра миттєво зник. Я зробила перший повноцінний вдих за весь день.

— Дихай, Терро — прошепотів він мені в саму потилицю. Його дихання обпекло шкіру, і по тілу пройшла хвиля дивного тепла, яка перелякала мене ще більше, ніж гнів матері.

Він не намагався скористатися моєю слабкістю. Коли корсет послабшав, Даміан просто тихо відійшов до вікна, даючи мені простір.

— Хочеш, я завтра я викличу лікаря — кинув він

Моє серце від страху почало битись немов навіжене. Лікар. Одна професійна перевірка — і моя таємниця перестане бути таємницею. Дитина від Лео, що ж робити.

— Не треба лікаря — швидко встала я, підводячись з ліжка я притримувала сукню на грудях. — Це просто стрес.

Даміан повільно обернувся.

— Лягай спати.

Я лягла, відвернувшись до стіни, відчуваючи, як у сусідній частині ліжка прогинається матрац під його вагою. Прірва між нами все ще була величезною, але сьогодні Даміан власноруч побудував через неї перший хисткий місток.

Зранку, коли Даміан поїхав у справах до міста, я відчула приплив відчайдушної сміливості. Скориставшись тим, що Аврора пішла в оранжерею, я вислизнула з маєтку через задній двір. Охорона на воротах знала мене як дружину господаря, тому ніхто не посмів мене зупинити, хоча їхні погляди пекли спину

В маленькій аптеці на околиці містечка я, ховаючи обличчя під хусткою, купила тест. Повернення до маєтку здавалося вічністю.

Зачинившись у ванній кімнаті, я чекала. П’ять хвилин тиші, що розривала мої вуха. Коли я нарешті поглянула на тонку смужку пластику, світ навколо перестав існувати.

Дві яскраві, червоні лінії. Це не могло вже бути помилкою.

Я відчула, як ноги підкошуються. Сльози самі потекли по щоках, але це були сльози не радості, а чистого, первісного жаху. Це так не вчасно

Я вибігла в сад, де на дальній терасі, прихованій густим плющем, сидів Ярош. Його крісло завжди стояло так, щоб він міг бачити ліс.

Я підійшла до нього. Мої руки тремтіли так сильно, що я не могла втримати тест. Я просто опустилася на траву біля його ніг, притиснувшись лобом до його холодного коліна.

— Яроше... — мій голос був ледь чутним шепотом.

— Ти єдиний в цьому домі, хто тут не вміє брехати й зможе без осуду вислухати мене.

Я підняла голову. Ярош повільно повернув своє обличчя до мене. У його очах, які всі в цьому домі вважали «порожніми», я побачила відображення власного жаху. Я розтиснула долоню, показуючи йому тест.

Його пальці, тонкі й бліді, повільно рушили до моєї руки. Він не взяв пластикову смужку — він просто накрив мої пальці своїми, стискаючи їх, ніби намагаючись сховати мою проблему від усього світу.

— Це дитина Лео — прошепотіла я, і сльози нарешті потекли по щоках.

— Якщо Даміан дізнається, він змусить мене вбити цю дитину

Ярош раптом видав ледь чутний звук, схожий на зітхання. Він подивився мені прямо в очі й ледь помітно хитав головою

Я повернулася до спальні, затиснувши тест у кулаку. Мені треба було терміново його заховати, а краще викинути але почулися кроки. Я мимоволі поклала тест на край туалетного столика, прикривши його флаконом парфумів, і в цей момент двері різко відчинилися

— Терро! — це була Аврора. Вона буквально влетіла в кімнату, її щоки палали рум'янцем.

— Ти не уявляєш, кого я знову бачила в центрі! Того самого хлопця...що раніше бачила біля нашого дому

— Авроро, ти не повинна з ним розмовляти! Це може бути небезпечно, ти ж його зовсім не знаєш — я схопила її за плечі, намагаючись відвести від дверей, щоб нас не почули служниці

— Чому це одразу небезпечний— щебетала вона, не помічаючи мого заціпеніння.

— Він такий гарний... але в його очах стільки болю. Я б хотіла йому допомогти, але він тікає, як тільки я починаю розпитувати, але й тиснути не хочу

— О, згадала ще от що Терро! Йдемо швидше! — Аврора різко змінила тему, її очі сяяли ще більше ніж при розмові про незнайомця.

— Там у саду розцвіли ті рідкісні чорні тюльпани, про які я казала. Ти мусиш це побачити

— Авроро, не зараз... мені погано — я спробувала відмовитися, але вона вже схопила мене за руку.

— Тобі якраз потрібне свіже повітря! Ти цілий тиждень як привид. Йдемо!

Вона буквально витягла мене з кімнати. Я обернулася, дивлячись на столик. Флакон ледь прикривав край пластику

На терасі, повз яку ми проходили, сидів Ярош. Його погляд, як завжди, був спрямований у порожнечу, але коли ми з Авророю пробігали повз, його пальці на пледі сіпнулися.

— Подивися, які вони дивовижні! — Аврора вказувала на квіти, але я її не чула.

Раптом холодний піт пробив мене з ніг до голови. Даміан. Я згадала, що він мав сьогодні повернутися раніше