РОЗДІЛ 5: моя маленька таємниця

Сутінки вже згущувалися над маєтком, перетворюючи розкішні сади на лабіринт довгих, покручених тіней. Аврора стояла на узбіччі порошної дороги, притискаючи до грудей кошик із зім’ятими квітами. Її серце калатало десь під горлом — зовсім не від страху, а від дивного, солодкого хвилювання, якого вона ніколи не відчувала в стерильних залах свого дому.

— Ви... ви впевнені, що вам не потрібен лікар? — голос Аврори тремтів, коли вона дивилася вслід незнайомцю.

Лео зупинився. Його спина, широка і напружена під простою сорочкою, здавалася йому самому непосильною ношею. Він повільно обернувся. У світлі вечірньої заграви його очі здавалися двома глибокими ранами на обличчі.

— Ліки від моєї хвороби ще не вигадали, Авроро — вимовив він тихіше, ніж шелестіло листя. — Ідіть додому. Тут небезпечно ходити самій

— Я бачу ваш біль. Хто вас так образив?

Лео гірко всміхнувся. Ця дівчина була схожа на порцелянову ляльку, і ці хащі їй зовсім не личили

— Життя образило — кинув він, востаннє глянувши на неї.

— Бережіть себе

Він розвернувся і зник у темряві лісу, залишивши Аврору наодинці з ароматом розчавлених пелюсток. Вона ще довго дивилася йому вслід, торкаючись кінчиками пальців губ. Лео. Це ім’я смакувало як дика ягода — терпке, небезпечне і неймовірно привабливе.

Минув тиждень. Особняк став для мене не просто в'язницею, а декорацією до вистави, де я щодня грала роль покірної щасливої дружини, хоча всередині мене все кричало про протест.

Даміан змінився. Після тієї сцени в саду він перестав бути просто крижаним деспотом.

У його погляді з’явилося щось нове — прихована власність, змішана з дивним, майже тваринним інтересом. Він більше не спав на дивані. Тепер він лягав у ліжко поруч, хоча й не торкався мене, залишаючи між нами прірву в кілька футів. Але я всеодно відчувала його тепло. Його запах — суміш дорогого тютюну та холодного вітру — тепер став моїм постійним супутником.

Одного вечора він зайшов до спальні, коли я розчісувала волосся перед дзеркалом. Я бачила в склі, як він зупинився біля дверей, послаблюючи краватку. Його очі зустрілися з моїми в дзеркальному відображенні.

— Ти знову нічого не їла на вечері — зауважив він, підходячи ближче. Його кроки були безшумними, як у хижака який от от нападе на свою здобич.

— Мені не подобається меню вашого кухаря — сухо відповіла я, не припиняючи руху щітки.

Даміан зупинився прямо за моєю спиною. Його великі долоні лягли мені на плечі. Я мимоволі напружилася, чекаючи на біль чи грубість, але він лише злегка стиснув пальці. Його дотик був гарячим.

— Тобі потрібні сили, щоб огризатись зі мною, де їх візьмеш якщо не будеш їсти — прошепотів він мені в саму потилицю.

— Якщо ти вмреш з голоду, мені стане нудно. А я терпіти не можу нудьгу.

Він нахилився нижче, і я відчула, як його губи ледь торкнулися мого вуха.

— Завтра приїдуть твої батьки, — сказав він, раптом відпускаючи мене.

— Підготуйся. Я не хочу, щоб Гільда подумала, ніби я погано дбаю про свою «дружину»

Він пішов у ванну, а я залишилася сидіти, дивлячись на свої тремтячі руки. Ми зближалися. Повільно, через укуси й шрами, але ми ставали частинами одного цілого. І це лякало мене більше за будь-яку його погрозу.

Найбільшим моїм розвіянням у цьому домі окрім Аврори на диво став Ярош. Брат Даміана, якого всі вважали просто тінню. Він часто сидів на терасі у своєму кріслі, дивлячись у далечінь порожнім, як здавалося іншим, поглядом.

Я почала приходити до нього щодня. Сідала поруч на кам’яний парапет, знаючи, що він не відповість. Його мовчання було моїм єдиним безпечним місцем.

— Ти знаєш, Яроше — почала я сьогодні, дивлячись на захід сонця разом із ним.

— Твій брат думає, що він переміг. Він думає, що купив мене, й зможе зламати

Ярош навіть не поворухнувся, лише його пальці ледь помітно сіпнулися на пледі.

— Моя мати продала мене за ці срібні ложки, які я бачу щоранку — продовжувала я, відчуваючи, як очі наповнюються пекучою волою. — Вона навіть не озирнулася. Знаєш, як це боляче?

Я поклала свою долоню на його холодну руку. Ярош повільно повернув голову до мене. У його очах на мить промайнуло щось глибоке, усвідомлене — іскра розуму, яку інші не хотіли помічати. Для мене він не був розумово відсталим. Він просто був запертий у тиші. І в цю мить я зрозуміла, що він — мій єдиний справжній союзник у цьому домі.

Ранок почався з нової сукні. Даміан наказав служниці принести мені вбрання з ізумрудного шовку — для зустрічі з моїми батьками. Сукня була неймовірно гарною, але коли я спробувала застібнути корсет, він здався мені занадто тісним.

— Дивно... я ж мала схуднути за цей тиждень, нічого майже не їм — пробурмотіла я, дивлячись у дзеркало.

Раптом кімната почала повільно обертатися. Я вхопилася за край столика, відчуваючи, як холодний піт виступає на лобі. Погляд упав на вазу з фруктами. Запах стиглих персиків, який я зазвичай обожнювала, раптом став нестерпним.

— Ні... — прошепотіла я.

— Боже, ні.

Я затамувала подих, боячись навіть поворухнутися, наче будь-який рух міг підтвердити мою найстрашнішу здогадку. Пальці, що тримали шнурівку корсета, затремтіли. Я почала гарячково рахувати дні. Один, два, три... Десять. Десять днів затримки, які я списувала на нервове виснаження, на переїзд, на цей примусовий шлюб.