РОЗДІЛ 3: сімейне життя

Ранок мого весілля не був схожий на свято, не був таким яким я його планувала в дитинстві, що буду як принцеса в білому поруч із коханою людиною. Цей день нагадував ретельну підготовку до жертвопринесення. Повітря в маєтку Ніколаса, куди мене привезли батьки ще вдосвіта, було наелектризованим і пахло воском, дорогими парфумами та холодним мармуром. Мене зачинили в просторій гостьовій спальні, де стіни були оббиті ніжно-блакитним шовком, а меблі з білого дерева здавалися занадто витонченими для мого теперішнього стану.

Три служниці, схожі на мовчазних тіней, кружляли навколо мене. Вони не розмовляли, лише переглядалися, виконуючи свою роботу з лякаючою точністю, наче роботи

— Панночко, не рухайтеся — тихо промовила одна з них, затягуючи шнурівку моєї весільної сукні.

Це була не сукня, а розкішна в’язниця. Важкий атлас кольору вершків, розшитий тисячами дрібних перлин, що мерехтіли при світлі кришталевої люстри. Корсет був настільки жорстким, що кожен вдих давався мені з зусиллям, нагадуючи про те, що моє власне життя тепер мені не належить. На мої плечі накинули тонку, як павутиння, мереживну фату, яка тягнулася по підлозі довгим шлейфом.

Потім почалися прикраси. Лідія власноруч принесла сімейну реліквію — важке намисто з діамантами та сапфірами. Коли вона застібнула його на моїй шиї, я відчула, як холодний метал обпік шкіру. Це було схоже на ошийник. Красивий, дорогий, але ошийник.

— Ти виглядаєш бездоганно, Терро, що ж за красуня трапилась моєму сину — Лідія подивилася на моє відображення в дзеркалі. У її очах не було тепла, лише задоволення від добре виконаної угоди.

— Наш рід заслуговує на таку красу.

Коли всі нарешті пішли, залишивши мене одну «набратися сил перед церемонією» я підійшла до величезного дзеркала в позолоченій рамі. На мене дивилася незнайомка. Бліда, з величезними очима, в яких застиг жах, і губами, що тремтіли попри шар дорогої помади. Я легко торкнулася свого живота, прихованого під багатошаровими спідницями.

Раптом двері за моєю спиною відчинилися без стуку. Я різко обернулася, очікуючи побачити матір або служницю, але на порозі стояв чоловік.

Він був у бездоганному чорному смокінгу, який підкреслював його широкі плечі та владну поставу. Білосніжна сорочка контрастувала з його засмаглою шкірою. Але коли я підвела погляд на його обличчя, серце впало кудись у безодню, а ноги підкосилися.

Темні, вугільні очі. Гострі вилиці. Та сама холодна, хижа напівусмішка.

— Ти... — прошепотіла я, відчуваючи, як повітря виходить із легень.

— Це ти...

Це був той самий чоловік із ринку. Той самий «дурак», якого я збила з ніг між рядами з хлібом. Той, чий погляд переслідував мене до тепер

Даміан повільно зачинив двері й зробив крок до мене. Його кроки були безшумними на дорогому килимі, але для мене вони звучали як удари молота. Він зупинився за крок від мене, і я знову відчула той самий аромат — хвоя, дорога шкіра і влада.

— Здивована, дівчинка в червоному? — його голос був низьким і оксамитовим, але в ньому відчувалася небезпека. — Тепер ти в білому. Тобі пасує цей колір. Колір покори.

— Чому? — я знайшла в собі сили заговорити, хоча голос тремтів. — Навіщо ти це зробив? Навіщо ти втрутився і вирішив стати моїм чоловіком замість Яроша?

Даміан нахилився до мого вуха, так близько, що я відчула його теплий подих на своїй шкірі.

Я мимоволі заплющила очі.

— Думаєш Врятував тебе ? — він коротко і сухо засміявся.

— Не будь такою наївною, Терро. Я ніколи нікого не рятую просто так.

Він провів пальцем по моїй щоці, і цей дотик був як розпечене залізо.

— Пам'ятаєш, як ти назвала мене тоді на базарі? «Дурак» здається? — він зробив паузу, насолоджуючись моїм заціпенінням.

— Ніхто і ніколи не дозволяв собі так розмовляти зі мною, ти перша . Ти була занадто зухвалою, маленька пташко. І я вирішив, що шлюб із моїм братом — це занадто легка доля для тебе. Ярош нічого не розуміє, він би просто жив поруч. А я... я розумію все. Я дуже люблю свого брата, тому можна сказати, що це я його врятував від тебе, а не тебе від нього

Він відсторонився і подивився мені прямо в очі з жорстокою насолодою.

— Цей шлюб не порятунок, Терро. Це твоя розплата. Це ціна за твій довгий язик і твою гордість, от вибачилась би тоді одразу й не було б цього, а так, вибач

Я стояла, не в змозі поворухнутися. Моя лють змішувалася з паралізуючим страхом. Він не хотів дружини. Він хотів іграшку для тортур, хотів помститися за випадкову образу

— Я ненавиджу тебе — видавила я крізь зуби.

— Ненавиджу — це хороший початок — Даміан поправив свої манжети, кинувши останній холодний погляд на моє відображення.

— Машина чекає внизу. У тебе є п’ять хвилин, щоб витерти ці нещасні очі. Я не хочу, щоб мої гості бачили наречену, яка скиглить. Виходь сама.

Він розвернувся і вийшов, залишивши по собі легкий аромат.

Я впала на ліжко, не дбаючи про те, що розкішний атлас сукні може зім’ятися. Сльози ринули з очей нестримним потоком. Це був кінець. Я думала, що шлюб із Ярошем — це в’язниця, але шлюб із Даміаном обіцяв стати справжнім пеклом. Як я виживу поруч із цим монстром?

Раптом двері знову тихо прочинилися. Я не піднімала голови.

— Я ж сказала, я зараз вийду! — крикнула я, думаючи, що це служниця.

— Вибач... я не хотіла тебе налякати.

Голос був тонким, ніжним і зовсім не схожим на голос Гільди чи Лідії. Я підвела голову й побачила дівчину. Вона була зовсім молодою як я, років двадцяти з великими світлими очима і довгим золотавим волоссям. На ній була ніжно-рожева сукня, а в руках вона тримала невеликий букет конвалій.