РОЗДІЛ 2: мій новий «чоловік»

Світанок наступного дня не приніс мені полегшення. Коли двері відчинилися, матір несла сукню кольору густої крові — скромну, з високим коміром, але таку яскраву, що вона різала очі в сірих сутінках кімнати.

— Одягайся, швидко — кинула вона. — Червоний колір відверне увагу від твоєї блідості. Ти маєш виглядати живою, ніхто із них немає здогадатися, що ти не хочеш заміж.

Я лиш тихо підкорилася. Тканина була приємною на дотик, але я відчувала її як холодну луску змії. Поки мати затягувала мені пояс, я дивилася у вікно, сподіваючись побачити там тінь Лео, але подвір’я було порожнім.

Ми виїхали рано. Батько мовчав за кермом, а Гільда постійно перевіряла свій годинник на руці. На півдорозі вона наказала зупинитися біля невеличкого ринку на перехресті.

— Ми не можемо приїхати до Ніколаса з порожніми руками. Оскаре, зачекай у машині. Терро, ти за мною.

Ринок гудів, як розтривожений вулик. Запахи свіжого хліба, копченого м'яса та дешевих квітів змішувалися в задушливий коктейль. Поки мати прискіпливо обирала кошик із випічкою, я відійшла вбік. Мої думки були далеко, я автоматично переставляла ноги, не дивлячись перед собою. І з розгону врізалася в когось. Сильний удар у плече змусив мене похитнутися.

— Обережніше! — вигукнула я, обертаючись. Серце калатало десь у горлі.

— Ви ледь не збили мене з ніг!

— Це я вас збив? — голос над головою прозвучав низько, з легкою іронічною хрипотою.

— Мені здалося, це ви щойно вирішили випробувати на міцність моє пальто.

Я підвела голову й наштовхнулася на погляд темних, майже вугільних очей. Чоловік був високим, у дорогому вовняному пальті, яке виглядало занадто ідеальним для цього брудного ринку. Його обличчя було наче висічене з граніту — гострі вилиці, прямий ніс і тонкі губи, які зараз скривилися в холодній напівусмішці.

— Ви могли б і перепросити — процідила я, відчуваючи, як до щік підливає жар.

— Замість того, щоб читати мені лекції.

Він підняв одну брову, розглядаючи мою червону сукню так, ніби оцінював її вартість.

— Перепрошувати за те, що ви не дивитесь, куди йдете? У вас такий вигляд, люба, ніби ви щойно втекли з власного похорону ну або дуже туди поспішаєте

— Вас це не стосується — я спробувала обійти його, але він зробив крок у той самий бік, знову перегороджуючи мені шлях.

— Дайте пройти! — я випрямилася, намагаючись додати голосу твердості.

Він нахилився трохи ближче. Я відчула запах його парфуму — терпкий, з нотками хвої та дорогої шкіри. Цей запах зовсім не пасував до ринкового бруду. Він пахнув владою.

— Така маленька, а стільки люті — тихо сказав він, впиваючись поглядом у мої очі.

— Куди ж ви так поспішаєте дівчино в червоному? — запитав він тихо, і в його голосі проковзнула дивна цікавість.

— Тебе це тривожити не повинно, дурак — я різко смикнулася вперед, цього разу зачепивши його ще сильніше плечем і майже побігла назад до матері, яка вже розплачувалася за гостинці. Я відчувала його погляд на своїй спині — важкий, вивчаючий.

До маєтку Ніколаса ми під’їхали в гнітючій тиші. Я все ще відчувала фантомне тепло на плечі від зіткнення з тим незнайомцем на ринку, а його слова про «власний похорон» ніяк не виходили з голови. Можливо, він був правий.

Маєток вражав своєю холодною величчю. Високі стелі, позолота, важкі оксамитові штори, що не пропускали сонячне світло. Нас зустріли господар дому, Ніколас, і його дружина Лідія. Вони обмінялися з моїми батьками черговими люб’язностями, які звучали як добре відрепетирована вистава.

— Проходьте до вітальні — солодким голосом промовила Лідія, але її очі залишалися гострими, як у яструба.

— Наш син - Ярош дуже чекав на вас.

Ми увійшли до зали. У кутку, біля високого вікна, що виходило в сад, сидів юнак у кріслі. Коли ми наблизилися, він різко смикнувся. Його голова була трохи нахилена до плеча, а погляд... погляд був порожнім і блукаючим.

— Яроше, любий, подивися, хто прийшов — Лідія підійшла до нього й поклала руку на плече. — Це твоя наречена, Терра.

Хлопець видав дивний, гортанний звук, схожий на схлип. З його напіввідкритих губ потекла тонка цівка слини. Він почав хаотично махати руками, намагаючись щось схопити в повітрі, але його пальці лише безпорадно стискалися в кулаки.

Я заціпеніла. Нудота підкотилася до самого горла. Я очікувала старшого, грубого, небажаного чоловіка, але не... цього. Переді мною була людина, яка не те що не могла кохати — вона ледь усвідомлювала реальність.

— Він... він хворий? — мій голос зірвався на шепіт.

Гільда боляче вщипнула мене за руку, застерігаючи від зайвих слів.

— Ярош — особлива дитина — спокійно відповів Ніколас, наливаючи собі бренді.

— У дитинстві була травма. Він тихий, слухняний. Йому потрібна дружина, яка буде поруч, яка стане господинею в цьому домі під наглядом моєї Лідії. А нам потрібен спадкоємець... ну, принаймні офіційне продовження роду.

Я подивилася на Яроша. Він раптом почав голосно мукати, розгойдуючись у кріслі вперед-назад. Його очі на мить сфокусувалися на моїй червоній сукні, і він видав радісний, але абсолютно нелюдський вигук, намагаючись схопити край моєї сукні. Я відсахнулася, ледь не впавши.

— Яка гарна пара — холодно зауважила Лідія, витираючи обличчя сина шовковою хустинкою.

— Червоний йому подобається.

— Ми згодні на всі умови — голос мого батька пролунав як грім. Він навіть не дивився на мене. Він дивився на особняк