Розділ 6 Воля

З часом до всього звикаєш. Дні тягнулись, без змін. Я згадувала своє життя серед будинків. Там, де я лежала на м’якій зеленій траві, де бігала за голубами й котами. Там сонце гріло ніжно, а земля під лапами була м’якою і прохолодною. А тут… тільки пекельне сонце й тверда, пуста земля, просочена запахами машин. Повітря густе, тягуче, його важко вдихати, а лапи втомлені від нескінченної спеки.

Сонце пекло так нестерпно, що мені довелося сховатися в буду, притиснутись до стін, сподіваючись на прохолоду.

Захотілося пити, але в мисці не було жодної краплини води. Я змусила себе лизнути її, щоб переконатися — пусто. Нічого немає.

Мої спогади стали чіткішими. Я хотіла назад. До тієї трави, до м’якого сонця. Але реальність невблаганна: тут — тільки спека, тверда земля, і порожня ржава миска. Це був третій день, коли забули мені дати трохи їжі та перший, коли забули про воду. Люди сиділи в затінку, весело сміялись та їли щось смачненьке, а я лежала і дивилась. Мій носик ловив запах хліба та сиру, які лежали на столі. Я хотіла волі. 

Нашийник боляче натирав мою шию до крові, залишаючи за собою червону пекучу лінію. Кожний мій день ставав все нестерпнішим. Раптово, я побачила котячу тінь, котра промайнула біля мене. Я хотіла прогнати його і миттєво кинулась. Я навіть не помітила, як далеко бігла за ним. Нашийник та ціпок залишились позаду. Зупинившись, я зрозуміла, що загубилась і буди більше немає. Але я вільна.

 Я все пам’ятаю.