Розділ 4 Весна

Я народила трьох маленьких діток. Під бетонною плитою. Це місце стало нашим домом, де ми могли сховатися від небезпек, які весь час чекали нас на вулиці. Тепер у мене були інші клопоти. Відчуття голоду з кожним днем посилювалося. 

Біля одного смітника я помітила людину у світлому одязі, яка постійно приносила смачну їжу в контейнерах. Спочатку я спостерігала здалеку, боялася підходити ближче, але голод перемагав страх. Я навчилася оборонятися від більших собак і їх не боятись. Зуби стали моєю зброєю, я виривала їжу прямо з-під їхніх ротів. Для моїх дітей я була готова на все.

Мої малюки росли швидко. Їхні маленькі лапки бігали довкола, невтомно досліджуючи світ. Вони ганялися один за одним, ховалися у траві або гралися гілочками. Я спостерігала за ними з гордістю та турботою, завжди готова захистити їх від будь-якої небезпеки.

Кожен новий день на вулиці був випробуванням. Але заради них я була готова робити все можливе й неможливе. Одного дня, порпаючись у сміттєвому баку, я випадково перекинула його, здійнявши страшний шум. Раптом із дверей вибігла людина у світлому одязі.

— Ах ти, собацюра тупа! — крикнула вона. У голосі чулось роздратування.

Перед тим як зрозуміти, що відбувається, я відчула удар у морду. Різкий біль пронизав мене, а в роті з’явився смак крові. Але страху не було — лише бажання схопити їжу для своїх діток. Я загарчала, показуючи всі зуби, але це не зупинило людину.

— Та я тобі як дам! — вона замахнулася ще раз.

 Я схопила її за ногу, намагаючись знищити цю загрозу. Відчувала, як вона виривається, тягнучи мене туди-сюди. Раптом сильний удар по голові, який змусив мене відпустити та втекти. Боліло, але в думках було тільки одне — мої дітки. 

«За що? — запитувала я сама себе. — Я лише намагалася вижити».

Пробігши через вулиці, я повернулася до нашої бетонної плити. Серце билось у грудях. Але те, що я побачила, зупинило мій світ. Три маленькі тіла лежали нерухомо, ні звуку, ні руху. Мої малюки… бездиханні… вони більше не бігали довкола мене. 

Я все пам’ятаю.