27.

Рита відчула, як серце шалено б'ється в грудях, коли побачила, як Єлисей витягує ніж. Вона не могла допустити, щоб він завдав шкоди Надійці. Без жодних роздумів, вона кинулася вперед, ставши між Єлисеєм і Надійкою.

— Ні! — закричала вона, коли ніж вдарив в її бік. Біль пронизав її, але в той же момент вона відчула, як емоції переповнюють її. Страх, гнів, відвага – все злилося в єдине ціле. Заради доньки вона була готова на все.

Надійка, з жахом в очах, закричала: — Мамо! Ні! Що з тобою?

Андрій, побачивши, що сталося, відчув, як його серце зупинилося. Він не міг зрозуміти, як швидко це сталося. Ступор і шок на хвилину заволоділи його тілом. Він зробив крок уперед, намагаючись зосередитися на ситуації. Йому хотілося одразу ж підбігти до Рити й допомогти їй. А ще розірвати на шматки цього кінченого виродка Єлисея. Але Костя жестом зупинив його.

— Віто, це вже занадто! — вигукнув він, зі злістю намагаючись привернути до себе її увагу. — Ти не можеш завдати шкоди моїй сім'ї!

Але Віталіна тільки засміялася, її обличчя спотворювала радість від паніки, яку вона спричинила.

— Подивися, як легко я можу забрати все, що тобі дороге, Андрію! — сказала вона, насолоджуючись моментом.

Андрій з відчаєм на обличчі кинувся до Рити. Він обняв її, спробувавши зупинити кровотечу, але вона вже почала втрачати свідомість.

— Рита, кохана, будь ласка, тримайся, — благав він, відчуваючи, як його власний страх перетворюється на рішучість.

Віталіна, однак, не зупинилася. Вона кивнула на Єлисея, і той, знову готовий до дій, почав наближатися до них.

— Зупинись! — закричав Костя, намагаючись втримати себе в руках. — Ти не маєш права це робити!

Але його слова не мали жодної сили перед жорстокістю, яка панувала в цьому місці. Віта почала реготати, а Єлисей кинувся на Костю.

    У цей момент, несподівано, з темряви почувся звук сирени. З'явилися поліцейські. Яскраве світло ліхтарів освітило всіх навколо, й голоси почали лунати з усіх боків.

— Поліція! Здавайтеся!

Віталіна, побачивши, що її план провалився, намагалася втекти, але було вже пізно. Єлисей стрибнув у кущі неподалік, але одному зі співробітників поліції таки вдалося його затримати. Поліцейські оточили їх, Віталіна, відчуваючи, що її влада зникає, почала голосно кричати:

— Ви не можете мене зупинити! Я знайду спосіб, щоб втекти.

Але поліціянти вже схопили її, а Єлисей, виглядаючи наляканим, також потрапив у руки правоохоронців.

Костя, тримаючи Надійку поруч, з тривогою поглянув на Риту, яка лежала на підлозі. Поліцейські швидко викликали швидку допомогу, і Риту негайно доставили до лікарні. Андрій поїхав з нею. 

— Все буде добре, — шепотів Костя, намагаючись заспокоїти Надійку, яка тряслася від страху. — Ми в безпеці.

Андрій, спостерігаючи за тим, як Риту забирають на носилках, відчував, що його серце розривається. Він хотів бути поруч з нею, хотів підтримати, але його руки залишалися безсилими.

— Я з тобою, Рито, — сказав він, коли медики забирали її. — Ти сильна, ти впораєшся.

Віталіна та Єлисей були в наручниках, але їхній жах передбачав, що це ще не кінець. Вони все ще мали свої плани, але тепер Андрій і Костя знали, що вони не самі. Сила дружби та сім'ї стала їхньою найпотужнішою зброєю.

Як тільки швидка допомога відвела Риту 

Костя, глянув на Надійку. Потім взяв її за руку й відвів до свого авто.

— Сьогодні заночуєш у нас. Заодно познайомлю тебе з двоюрідною тіткою, — Костя посміхнувся й вони разом поїхали до нього.

 Рита лежала на лікарняному ліжку, зосереджена на ритмі свого дихання. Біла стеля здавалася їй безмежною, а звуки медичних апаратів віддаленими, немов з іншої реальності. Вона відчувала сильний біль, але в глибині душі розуміла, що залишилася жива. Кожен новий день — це новий шанс. 

Кожне новий подих — це нова можливість. У дверях з’явився Андрій. Його обличчя було напружене, проте в очах світилося тепло і підтримка. Він прийшов, щоб  підтримати її, і Рита знала це. Коли їхні погляди зустрілися, хвиля емоцій накрила її, вона відчула, як серце б’ється швидше. 

— Рита, ти мене чуєш? — тихо запитав Андрій, сідаючи на краєчок ліжка. 

— Так, — прошепотіла вона, намагаючись усміхнутися, попри біль. 

Андрій взяв її руку у свою, його дотик був теплим і заспокійливим. Він нахилився ближче, Рита відчула його присутність як щит від всіх страхів, що мучили її. Андрій поцілував Риту в лоба й знову посміхнувся продовжуючи тримати її за руку. 

— Я хотів тобі щось розповісти, — сказав він, зберігаючи серйозність у голосі. 

— Віту затримала поліція. Вона більше не зможе нам зашкодити. Рита закрила очі, відчуваючи, як важка завіса тривоги починає спадати з її плечей. Віту, з її безмежною агресією і ненавистю, нарешті зупинили. Це було те, на що вона сподівалася, але не наважувалася вірити. Віта заслуговувала на це покарання. За все те що натворила. Починаючи з батька Андрія. Стільки бід та неприємностей вона принесла у їхнє життя. Тепер все буде по іншому. Рита зітхнула, а Андрій міцно стиснув її руку. 

— Ти впевнений? — запитала вона, відкриваючи очі, щоб поглянути на Андрія. — Це не якась пастка? 

— Це правда, — підтвердив він, обережно стискаючи її руку. — Вона більше не зможе тебе дістати. Тепер ти в безпеці. Це сталося одразу ж після твого поранення. 

— Як вони дізналися? 

— Костя. У нього друг працює в поліції. Він йому зателефонував, щоб перестрахуватися. 

Рита відчула, як сльози наповнюють її очі. Це було полегшення, якого вона так довго чекала. Вона думала про Надійку, що залишалася вдома, і як їй хочеться притиснути її до себе, обійняти, заспокоїти. 

— А Надійка? — запитала вона, тривожність знову охопила її. 

— Як вона? — Вона у Кості, але я скоро заберу її. Мала дуже скучила за тобою, — відповів Андрій, його голос став м’якшим, наповненим турботою.