26.

   Андрій і Костя опинилися в просторій вітальні дачного будинку Віталіни, де багатий інтер'єр натякав на її успішність. Хоча будинок належав ще батькові Андрія. Але Віта все присвоїла собі. Проте зараз все виглядало інакше: меблі були злегка припорошені, а на підлозі лежали старі газети й незакінчені проєкти. Костя з сумнівом глянув на брата, але той лише кивнув, запевняючи, що це – єдине місце, де вони можуть знайти хоч якісь сліди Надійки та Рити. 

— Ти впевнений, що вона тут? — запитав Костя, розглядаючи стіни, на яких висіли картини, зображуючи щасливі миті з минулого. 

— Слухай, — відповів Андрій, розчистивши місце на дивані, — вона могла заховати їх у будь-якому куточку. Віталіна завжди була хитрою. Нам треба діяти швидко. Але подумай сам. Куди б ми кинулися шукати Надійку та Риту в першу чергу? 

— До тебе додому? 

— Так. Саме тому я впевнений що у нашому будинку в місті їх немає. Це єдине місце куди Віта завжди любила приїжджати, щоб побути на самоті. Костя кивнув й вони прийнялися за справу. Обидва чоловіки почали копатися в ящиках, перевіряючи кожен закуток. Андрій вийняв з шафи старий альбом, але в ньому були лише спогади з минулого. Проте на одній зі сторінок він помітив записку, написану почерком Віталіни. Серце забилося частіше, коли він прочитав: "Те, що належить мені, ніколи не втрачу". 

— Костю, глянь сюди! — закликав він брата. Костя підбіг, кидаючи погляд на написане. 

— Це може щось означати. Я впевнений. Віта нічого не робить просто так. Схоже Віта дійсно зійшла з розуму. Бо тільки так можна пояснити викрадення Надійки та зникнення Рити. Андрій закрив альбом і відчув, як всередині нього зріє рішучість. Він згадав про старий підвал, про який розповідала бабуся. Це місце завжди вважалося таємним, і саме туди могли відвести Надійку та Риту. Коли Рита два дні тому не повернулася додому Андрій одразу ж почав бити на сполох. Шукав її на роботі й навіть у Матвія. Але той стверджував, що нічого не знає. Андрій був у відчаї, бо одразу втратив двох близьких і рідних людей. Тоді він й звернувся до свого двоюрідного брата Кості Прилуцького.

 — Підвал! — вигукнув він. — Нам треба перевірити підвал. Костя, хоч і наляканий цією ідеєю, кивнув і пішов слідом за Андрієм. Вони спустилися по вузьких сходах, і темрява підвалу огорнула їх. Світло ліхтарика пробивалося крізь щілини, створюючи зловісні тіні на стінах. — Ти впевнений, що це хороша ідея? — знову запитав Костя, озираючись. 

— Ми не маємо вибору, — відповів Андрій з рішучістю. — Вони можуть бути десь тут. 

Тихий тріск привернув їхню увагу. Андрій нахилився, щоб розглянути, що сталося. На підлозі лежала стара коробка. Він відкрив її, і всередині виявив кілька іграшок, які колись належали йому. Серце в Андрія завмерло. Це означало, що вони на правильному шляху. 

— Костю, ми близько, — сказав він, намагаючись придушити хвилювання у голосі. — Вони тут десь. Продовжмо шукати. 

Обидва чоловіки продовжили досліджувати підвал, а їхні думки були лише про одне: знайти Надійку та Риту і вивести їх на світло. Хоча страх і невідомість оточували їх, в серцях зростала надія — надія на те, що вони зможуть врятувати тих, кого люблять.

=

  Андрій і Костя продовжували обережно пересуватися підвалом, прислухаючись до кожного шороху. Світло ліхтарика пробивалося крізь темряву, висвітлюючи старі предмети, які колись мали значення, але тепер стали частиною забутого минулого. Чим глибше вони йшли, тим більше зростала напруга в повітрі. 

— Перевірмо ще цю частину, — запропонував Андрій, вказуючи на темний кут із забутими коробками. Костя, хоч і з острахом, кивнув. Вони підійшли ближче, і коли Андрій нахилився, щоб відкрити одну з коробок, раптом почули тихі голоси. 

Серце Андрія затремтіло. Це були голоси Надійки та Рити! 

— Надійко! Рито! — закликав він, сподіваючись, що вони почують його. 

— Андрію! — пролунав голос Рити, наповнений тривогою. Андрій і Костя кинулися у бік звуку. За коробками вони знайшли, їх наляканих, але живих. Рита, зі сльозами на обличчі, дивилася на Андрія, а Надійка міцно тулилася до матері. 

— Ми тут! — вигукнув Костя, підбігаючи до них. Андрій підбіг до Рити й почав цілувати її обличчя. Страх та злість на Віту змішалися в одне ціле. Потім він обійняв доньку. 

— Що з вами сталося? — запитав він, коли вони нарешті були вільні. 

— Віталіна… вона нас захопила, — тихо відповіла Рита, її голос ледь чутний у темряві. — Ми не знаємо, чому, але вона зникла. 

— Ми повинні йти, — заявив Костя, озираючись у пошуках небезпеки. — Як тільки ми вийдемо звідси, потрібно викликати поліцію. 

Але саме в цей момент з темряви вийшла постать Віталіни, її обличчя спотворене злістю. За нею йшов Єлисей. Він був куди страшніший аніж раніше. 

— Куди ви збираєтеся, маленькі герої? — насмішкувато запитала Віталіна, її голос звучав холодно та погрозливо. 

— Ви ж не думали, що так просто уникнете мене? Андрій відчув, як серце знову забилося швидше. Вона завжди була хитрою, і тепер це підтверджувалося. Він переглянувся з Костею та своїми дівчатами, усвідомлюючи, що ситуація загострилася. 

— Віто, відпустіть їх, — сказав Андрій, намагаючись зберегти спокій. — Це не їхня провина 

— Не їхня провина? Ідіот — засміялася вона. — Вони стали частиною гри, Андрію! І тепер ти, ні ви, заплатите за всі свої помилки! 

Єлисей, стоячи позаду Віталіни, зловісно посміхнувся, готовий виконати будь-яку команду своєї господині. Андрій відчув, як страх охоплює його, але водночас в серці з’явилася рішучість. Він не міг дозволити Віталіні завдати шкоди Надійці та Риті.