25.

    Рита стояла на порозі будинку Віталіни та Андрія, відчуваючи, як серце виривається з грудей. Завжди здавалося, що їхні стосунки були сповнені недомовленостей і таємниць. Але цього разу все перевернулося з ніг на голову. Надійка, її маленька донечка, зникла, і всі сліди вели до Віти. Андрію Рита нічого не казала, щоб зайвий раз не турбувати його. Він теж серйозно зайнявся викраденням та ще й на роботі працював допізна. Рита глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти нерви, але в її голові крутилося лише одне питання: чому? Чому Віта, з усім її холодним і заздрісним ставленням, могла вчинити так з її дитиною? Це ж маленьке створіння яке не відповідає за своїх батьків. Вона натиснула на дзвінок, і звук, що пролунав, видавався їй як удар грому. Коли двері відчинилися, Рита побачила Віталіну, яка стояла на порозі, невдоволено зиркаючи на неї. Її очі, холодні й безжальні, зустрілися з Ритиними, і у повітрі виникла напруга, що могла б розірватися будь-якої миті. 

— Чого тобі? — спитала Віта, її голос звучав так, ніби вона вже знала причину візиту. 

— Я прийшла поговорити, — вимовила Рита, намагаючись зберегти спокій. — Про Надійку. 

Віта усміхнулася, але в цій усмішці не було радості. Лише іронія. 

— Надійка? А що з нею? Рита відчула, як по спині пробіг холодок. Вона знала, що Віта не може бути такою байдужою. — Ти знаєш, що вона зникла. Я вірю, що ти маєш стосунок до цього. Але ти все ще можеш розкаятися. 

— О, Рито, — Віта зітхнула, — Ти завжди була такою наївною. Чому ти вважаєш, що я тобі так все й розповім? 

— Ти завжди хотіла мати те, що в мене є! — вигукнула Рита, її голос трясся від емоцій. — Я не дам тобі забрати мою доньку! У тебе не вийде. 

Віта зробила крок уперед, Рита відчула, як її серце завмерло. 

— Ти думаєш, я хотіла б мати твоє життя, Рито? Це ти жила в тіні, і я завжди була тією, кому ти заздрила. Тепер, коли ти залишилася без дитини, я можу лише спостерігати, яка ти самотня. Й тепер Андрій тебе покине. Й повернеться до мене. 

Рита відчула, як сльози підступають до очей. Вона ледве стримувала свою злість. Віта була жорстокою, і її слова були як ножі, що рвали душу. Але Рита знала, що не може дати слабину. Вона повинна була дізнатися правду. 

— Я просто хочу поговорити, — прошепотіла вона, намагаючись знайти в собі сили. — Якщо ти не знаєш, де Надійка, я просто… я хочу дізнатися, чому ти так вчинила. Якщо ти готова зізнатися тоді я не буду заявляти на тебе до поліції. 

Віта замислилася, її очі затуманилися. Рита знала, що за цим холодним обличчям ховається щось більше. Можливо, навіть страх. Але чи могла вона на це сподіватися? 

— Зайди, — нарешті промовила Віта зловіще посміхаючись, відступаючи вглиб коридору. — Можливо, ми дійсно повинні поговорити. 

Рита, зібравши всю свою відвагу, ступила через поріг. Вона знала, що це може бути її шансом дізнатися правду, але також відчувала, що в цьому будинку панує небезпека. Й не помилилася, бо як тільки Рита пройшла трохи далі вона відчула різкий біль й те що провалюється у темряву.

 Рита прокинулася від відчуття холодної кам’яної підлоги під спиною. Вона злегка ворухнулася, намагаючись зрозуміти, де вона. Темрява навколо була густою, мов чорнило, а повітря – важким і затхлим. Серце забилося швидше, коли спогади про те, як Віталіна, запросила її до будинку, а потім вдарила по голові. Бо як інакше Рита могла опинитися в цьому місці без свідомості. Вона сіла, намагаючись звикнути до темряви, та зрозуміла, що не одна. Поруч, на старому матраці, спала її маленька дочка Надійка. Сльози потекли по щоках жінки. Її кровиночка тут поряд. Рита відчула, як серце наповнюється тривогою і ніжністю водночас. Як могла Віталіна так вчинити? Як могла забрати її дитину? Надійка була її світлом у цьому темному світі, і тепер вона була тут, поряд, без жодного захисту. Рита обережно підповзла до дочки, намагаючись не розбудити її. Вона обняла Надійку, відчуваючи тепло її тіла. Вона була такою беззахисною, такою маленькою. Коли Рита закрила очі, в її думках спливали спогади про щасливі моменти, проведені з донечкою: як вони разом сміялися, гралися на траві, як Надійка вчилася їздити на велосипеді. Як завжди любила годувати лебедів у ставку, що знаходився в парку. Але зараз все це здавалося таким далеким. Темрява підвалу тиснула на неї, мов важка завіса, і Рита знала, що потрібно діяти. Вона почала обережно шукати вихід, намагаючись не розбудити Надійку. У темряві її пальці натрапили на холодну стіну. Вона обійшла навколо, намагаючись знайти хоча б одну щілину, хоча б один спосіб вибратися з цього жахливого місця. Рита не могла зрозуміти, чому Віталіна так ненавидить її. 

Чому її сестра вирішила зробити таку жахливу річ? Вона пам’ятала, як завжди намагалася підтримувати Віталіну, навіть коли та сама була в складних ситуаціях. Але тепер все це здавалося марним. Раптом Надійка зворушилася і відкрила очі. Її маленький голосок, сповнений тривоги, прорізав тишу: 

— Мамо? Це ти? Де ми? Рита швидко притягнула доню до себе, намагаючись заспокоїти її: 

— Все добре, моя люба. Ми нарешті разом. Я з тобою. — Я боюся… – озвалася Надійка, її голос тремтів, мов листя на вітрі. Рита поцілувала її в чоло, відчуваючи, як тепло її дочки передається їй через дотик.

— Я знаю, але ми знайдемо вихід. Я обіцяю. 

— Мамо, а ми не помремо? — Надійка зі страхом в очах подивилася на Риту. 

— Ні, дорогенька. Все буде добре, — промовила Рита й сильніше пригорнула доньку. 

— Мені холодно і я хочу їсти. Надійка тихо заплакала й Рита не знала чим допомогти доньці.