24.

  Андрій стояв перед дверима свого будинку, відчуваючи, як серце пульсує в ритмі гніву та тривоги. Він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися, але все одно знову і знову уявляв, як його дочка Надійка, маленька дівчинка з великими зеленими очима, сміється, граючи з новою іграшкою. Щось болісно защеміло у грудях. Й Андрій знову зітхнув. Тільки Віталіна могла дати відповідь на питання де зараз Надійка? Бо тільки їй це було вигідно. Вона завжди вміла обертати все на свою користь. Андрій постукав. Двері відчинилися, і перед ним з'явилася Віталіна, з посмішкою, яка не віщувала нічого доброго. 

— Андрій, — промовила вона, злегка піднявши брови. — Я вже думала, що ти забув про мене. 

— Звісно, ні, — відповів Андрій, намагаючись приховати емоції. — Я тут не для того, щоб згадувати старі часи. Мені потрібно поговорити. Віталіна, здавалося, тільки підбадьорилася. Вона обвела поглядом його непримітний вигляд і розсміялася. 

— О, ти виглядаєш так, ніби тільки що повернувся з похорону. Чи це твоя нова стратегія привернути мою увагу? Андрій стиснув зуби. Він знав, що Віталіна завжди вміла допікати. Але зараз це не було важливо. 

— Досить ігор, Віталіно. Де Надійка? — запитав він, намагаючись тримати голос спокійним. 

— Надійка? — вона глузливо підняла плечі. — Хто це? А так це ж твоя донька. Чи може Матвія? — розсміялася Віта. 

— Віталіно, досить жартів. Ти знаєш про що я, — гаркнув Андрій. 

— А чому ти взагалі думаєш, що вона зі мною? — Тому тільки тобі це могло бути вигідно. Ти ненавидиш мене й готова на все щоб помститися, — продовжував Андрій, намагаючись не дозволити собі зірватися. 

— Ти не можеш просто так забрати її. Віталіна підійшла ближче, її очі блищали. Вона любила грати з людьми, а особливо з Андрієм. 

— А хто, власне, сказав, що я її забрала? Можливо, вона просто вирішила, що з тобою нудно, — знову засміялася вона, відвертаючись йдучи до кухні. Андрій відчув, як кров приливає до його обличчя.

 Йому було важко повірити, що колись давно любив цю жінку. 

— Віталіно, я тебе прошу, — його голос став тихішим, але в ньому все ще звучала рішучість. — Вона моя дочка. Скажи де вона. Навіщо ти робиш це? 

Вона повернулася, і на її обличчі з'явився вишкір. 

— Чому? Тому що я так хочу. Ти ж сам залишив мене й пішов до Ритки. Тепер повернувся і вимагаєш, щоб я повернула тобі доньку? Андрій відчув, як серце стискається. Яка ж вона гадина, якщо використовує у своїх цілях безневинних дітей. 

— Це не нормально, Віто, — промовив він, намагаючись стримати злість. — Надійка невинна у нашому розриві. 

— О, але вона не страждає, — відповіла Віталіна, її голос знову став знущальним. — Вона щаслива зі мною, щасливіша, ніж була з тобою та Ритою.

 Андрій відчув, як його гнів почав вириватися на волю. Він більше не міг терпіти цю гру. Одним ривком він схопив її за волосся. 

— Скажи, де моя дочка? — закричав чоловік. 

— Вона у безпеці. Там де ти ніколи її не знайдеш. Скоро ми поїдемо з нею далеко й ти більше ніколи її не побачиш. Це буде маленьке покарання вам за те що ви зробили зі мною.... 

— Ти божевільна, але клянуся я не залишу цю ситуацію так, — сказав він, вирішивши, що повинен боротися за свою дочку. — Я знайду спосіб, щоб повернути її. Й ти за все поплатишся. 

Віталіна тільки усміхнулася в відповідь, і цей сміх, повний зневаги та злості, знову заповнив кімнату. Він знав, що битва лише починається, але тепер у нього була мета — і, можливо, це давало йому хоч якусь надію.

Андрій сидів на краю ліжка, обхопивши голову руками. Його серце билося в шалено швидкому ритмі, а в голові крутилося безліч думок. Рита сиділа на підлозі, притискаючи до себе маленький плед, в який зазвичай куталася Надійка. Її очі, колись сповнені щастя, тепер були затуманені сльозами, а обличчя — блідим від горя. Вона дивилася в одну точку не зводячи очей. 

— Рито, — тихо промовив Андрій, нахиляючись до неї. — Я знаю, що зараз тобі дуже важко. Знаю, що ти відчуваєш. Але ми повинні триматися разом. Вона глянула на нього, в її погляді було стільки болю, що Андрій не міг на неї дивитися. Він доторкнувся до її плеча, намагаючись передати їй хоч трохи сили.

— Я не можу без Надійки, Андрію, — прошептала Рита, її голос зривався на плач. — Вона ж така маленька… Як ми могли допустити таке? А якщо їй зараз погано? Мені страшно це уявити. 

— Ми знайдемо її, — відповів він, намагаючись зробити свій голос більш впевненим, ніж відчувався насправді. — Я обіцяю тобі. Але в його серці зріла інша думка — думка про Віту, про її дивні погляди й незрозумілі вчинки. Чому вона так дивно себе поводила останнім часом? Андрій не міг перестати думати про це, і його власний біль від того, що сталося, змішувався з гнівом. Він був впевнений, що його поки що дружина знаходиться на межі безумства. Й найстрашніше те що Надійка зараз можливо поруч з нею. 

— Рито, — продовжив він, намагаючись знайти слова, які б підтримали її, — я знаю, що у нас зараз важкі часи, але ми повинні залишитися сильними. Ми не можемо дозволити, щоб це зламало нас. Все буде добре, от побачиш. 

Вона підняла голову і зустріла його погляд. В її очах з'явилася надія, але й страх — страх, що вони ніколи не побачать Надійку знову. 

— Ти вважаєш, що це могла зробити Віталіна? — спитала Рита, в її голосі з'явилася нотка тривоги. Андрій замовк, зважуючи свої слова.