23.

— Привіт, Рито! Як ти? — запитав Матвій, сідаючи поруч жінки. Рита сиділа на балконі своєї квартири, тримаючи в руках чашку ароматної кави, коли до неї підійшов Матвій. Він завжди вмів відчути, коли її настрій був не таким, як зазвичай. — Привіт, Матвію, — відповіла вона, усміхаючись, але в її очах все ще залишалася тінь турбот. 

— У мене новини. 

— Новини? Хороші? Це завжди цікаво. Що сталося? Розповідай. Матвій приготувався уважно слухати Риту. Іноді вона дивилася на нього й не розуміла чому він й досі одинокий. 

Невже так і не зустрів свого справжнього кохання? Хоча й був привабливим чоловіком. З густим темним волоссям та зеленими наче молода трава очима. Хоча художники люди вільні. Й у стосунках, й у коханні. Рита глибоко вдихнула, зібравшися з думками. Вона знала, що розмова з Матвієм завжди допомагала їй. Він вмів слухати, а головне підтримати. Рита знала, що Матвій єдиний на кого вона могла покластися. 

— Я знову з Андрієм, — зізналася вона, спостерігаючи за його реакцією. Матвій підняв брови, але не став перебивати. Він знав, що ці Риті потрібно виговоритися. 

— Я не можу повірити! — нарешті вимовив він, але його голос був сповнений підтримки. — Це неймовірно. Як так сталося? Невже він все-таки покинув гадюку Віту? 

Рита усміхнулася, згадавши той момент, коли вони з Андрієм знову зустрілися. Час, проведений окремо, дав їм можливість переосмислити минуле. 

— Ми обоє змінилися, Матвію. Я думала, що це кінець, але життя іноді підносить несподівані подарунки. Він пішов від Віти, і ми випадково зустрілися в кав'ярні. Спочатку було дивно, але потім… потім ми почали говорити, згадувати. Вирішили спробувати. А там буде що буде. Матвій кивнув, намагаючись зрозуміти, як це — знову відкрити двері в минуле. Він пригубив ковток гарячої кави. 

— І що далі? — запитав він обережно. 

— Ми намагаємося все розпочати заново. Це не легко. Є багато страхів і сумнівів. Але я відчуваю, що ми можемо спробувати ще раз. Він змінився, і я теж. І у нас спільна донька. Рита знову поглянула на захід сонця, і її серце наповнилося теплом. Вона згадала, як важко їй було без Андрія, як вона сумувала за тими моментами, які вони провели разом. 

— А ти? — запитала вона, повертаючи увагу на Матвія. — Що скажеш на це? 

— Я радий за тебе, — відповів він щиро. — Якщо це те, що робить тебе щасливою, я підтримую тебе. Я завжди буду поруч, незалежно від того, як складуться твої стосунки. 

Рита відчула полегшення. Знання того, що у неї є друг, який не засуджує, а навпаки, підтримує, давало їй сили. Вона посміхнулася. 

— Дякую, Матвію. Це важливо для мене, — сказала вона, дивлячись йому в очі. 

— Я знаю, що це рішення може виглядати безрозсудним, але я хочу спробувати. — І це правильно, — підтвердив Матвій. 

— Кожен заслуговує на шанс, особливо коли йдеться про любов. Не бійся помилок, вони частина шляху, — Матвій поклав руку на долоню Рити. 

Рита усміхнулася, відчуваючи, як у її серці розцвітає надія. Вона знала, що попереду буде багато труднощів, але з підтримкою Матвія та знову відновленими стосунками з Андрієм, вона була готова до нових викликів. Тепер вона не вагалася, що готова боротися за своє щастя. Й ніхто навіть Віталіна їй не завадить.

  Рита відчувала, як важка сумка із покупками тисне на її руку, коли вона підіймалася сходами до квартири. Сьогодні день був наповнений звичайними клопотами — робота, зустрічі, ранкова кава з колегами. Сьогодні вона хотіла приготувати романтичну вечерю для них з Андрієм. А Надійку вкласти скоріше спати. Рита та Андрій вже два тижні жили разом й вона сподівалася що надалі все буде добре. Але тепер, коли вона підходила до квартири в її серці з'являлося дивне передчуття. Ніби перед бурею, коли повітря стає важким і напруженим. Відкривши двері, вона одразу помітила, що у квартирі панує незвична тиша. Зазвичай, коли Рита приходила додому, Надійка вже чекала на неї з усмішкою, готова обійняти маму і показати нові малюнки, які вона створила за день. Але сьогодні все було інакше. 

— Добрий день, Маргарито Семенівно, — тихо промовила няня Олена, стоячи в коридорі з блідим обличчям. Вона завжди була спокійною та впевненою, але тепер у її голосі звучала паніка, а на очах блищали сльози. Рита відчула, як холодний піт з’явився на її чолі. 

— Де Надійка? — запитала вона, відчуваючи, як серце б’ється швидше. — Де моя донька? Олена опустила погляд, її руки почали тремтіти. 

— Я… я не знаю, як це сталося. Вона… вона зникла. Я залишила її на кілька хвилин на лавці у торговому центрі, а потім… її не було. Здається, світ навколо Рити зупинився. Вона не могла повірити своїм вухам. — Як? Як це могло статися? — запитала вона, намагаючись стримати крик, що виривався з горла. 

— Я не знаю, Маргарито Семенівно. Я пішла купити морозиво, бо Надійка його просила. Вона втомилася й вирішила почекати мене на лавці неподалік магазину, і коли повернулася… — Олена зупинилася, не маючи сили продовжити. 

Рита відчула, як земля йде з-під ніг. Її думки мчалися, як скажені коні. Де могла бути її маленька донечка? Хто це зробив? Й головне навіщо? Вона не могла уявити, що з Надійкою сталося. Рита схопила телефон і почала дзвонити Андрію. 

— Алло? — голос її чоловіка звучав тривожно. — Андрій! Надійка зникла! — вимовила вона, відчуваючи, як всередині все обривається. 

— Що ти кажеш? Як це… — він замовк на мить. — Я зараз приїду. 

З його голосу жінка зрозуміла, що Андрій теж у розпачі, він не знає, що робити. Рита кинулася в кімнату Надійки, сподіваючись знайти там хоч якісь підказки, але все лишалося на своїх місцях. Іграшки були розкидані по підлозі, а на столі стояла недопита чашка з соком. Вона простягнула руку до маленької сукні, що висіла на стільчику, і відчула, як у горлі застряг відчайдушний крик.