22.

Минув місяць. 

Андрій сидів на лавці у парку, спостерігаючи за тим, як Надійка весело грає з іншими дітьми. Її сміх лунав на фоні осіннього листя, що тихо падало з дерев. Андрій був радий що нарешті дізнався правду. Його завжди тягнуло до Надійки. Але поки він не знав, що вона його донька він не мав ніякого права з нею займатися. Рита підійшла до нього, тримаючи в руках пластиковий стакан з теплим чаєм. Вона усміхнулась, і ця усмішка знову розбудила в ньому давні почуття. Вони не були разом, але чомусь він відчував, що їхній зв'язок знову відновлюється. 

— Як ти? – запитала вона, сідаючи поруч. 

— Добре, – відповів Андрій, – просто дивлюсь на Надійку. Вона стала такою великою. Рита кивнула, її очі зігрілися. 

— Так, вона швидко росте. Мені здається, що кожен раз, коли я на неї дивлюсь, я бачу частинку нас обох. Андрій поглянув на Риту. Її волосся, що колись було коротшим, зараз відросло, й вона виглядала ще красивішою. В погляді було щось таке, що змушувало його відчувати тепло, яке він вважав втраченим. — Прогуляймось? – запитав він раптом, відчуваючи, що не може більше чекати. Рита злегка здивувалася, але погодилася. Вони повільно йшли парком, потопаючи в спогадах про минуле. Кожен крок був як повернення в часі – до тих моментів, коли вони були щасливими, сміялися разом і планували своє майбутнє. 

— Ти знаєш, я ніколи не забував про тебе, – зізнався Андрій, зупинившись і дивлячись їй у вічі. – Іноді я думаю, чи не варто було б спробувати знову… 

Рита зніяковіла. Вона знала, що між ними була прірва, але тепер, у цю мить, вона відчула, як ця прірва починає зменшуватися. — Я теж іноді про це думала, Андрію. Але… 

— Але? – підштовхнув він. 

— Але ми повинні бути впевненими, що це не просто спогади. Надійка заслуговує на те, щоб бачити батьків щасливими, – тихо сказала Рита. Ці слова відразу ж заповнили Андрія тривогою. Він знав, що у їхніх стосунках є багато не з'ясованих питань, але в той самий час відчував, що між ними знову з'являється щось більше. Рита потроху починала йому довіряти. Й це найголовніше. Вони продовжили йти, в повітрі витала невидима нитка, любові. Яку вони з Ритою колись втратили. 

Й зараз дуже хотіли знайти. Андрій знав, що їм обом потрібно бути обережними, але серце підказувало, що ця друга спроба може бути саме тим, що їм обом потрібно. 

— Можливо, ми зможемо знайти новий шлях разом, – прошепотів він, споглядаючи на Риту. – Для Надійки, і для нас самих. 

Рита зустріла його погляд, і в її очах відбивалася надія. Вона усміхнулася, й Андрій відчув, як його серце знову б'ється в шаленому ритмі. Він хотів знову бути з нею. Забути всі тривоги та хвилювання. Всупереч суспільству і його нав'язаним думкам. Тільки от залишалося єдине не розв'язане питання. Це Віталіна. Вона так просто його не відпустить. Андрій зрозумів, що вона не зовсім адекватна. Й збирався поговорити з нею обережно. Бо якщо Віталіна знову щось втне, то це буде вже серйозно. Й ніхто не знає хто підпаде під її удар. Андрій подивився на Риту потім на Надійку, яка гралася неподалік. Й зрозумів що знайшов свою сім'ю. А за сім'ю треба боротися. Вони з Ритою йшли далі, і кожен крок на цій новій дорозі відчувався як повернення додому.

=

Андрій стояв перед дверима, прикладаючи руку до холодного металу замка. Його серце сильно билося, наче намагаючись вирватися з грудей. Він зробив глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Вчора ще здавалося, що час і відстань зможуть стерти всі спогади про Риту, проте сьогодні він зрозумів, що це неможливо. Кожна мить, проведена без з неї, залишила в його душі невидимі шрами, які ніколи не заживуть. Андрій натиснув на дзвоник. Звуки, що лунали з-за дверей, здавалося, відбивали його внутрішній стан: тривога, надія, страх. Він чекав, і в цю мить кожна секунда здавалася вічністю. За дверима було чутно веселий голос Надійки. Двері відчинилися, і перед ним з’явилася Рита. Вона виглядала так, як він пам’ятав: злегка скуйовджене руде волосся, втомлені очі, але усмішка, яка завжди зігрівала його, знову спалахнула на її обличчі. 

— Андрію… — прошептала вона, затримуючи погляд на його обличчі. 

— Привіт, Рито, — тихо відповів він, відчуваючи, як усі їхні спогади прокинулися в його пам’яті. 

— Можна зайти? Вона кивнула, і він пройшов у квартиру, де було досить затишно. Стіни були обвішані фотографіями, на яких усміхалися Рита та Надійка. Свіжий ремонт та гарні меблі. 

— Чому ти прийшов? — запитала Рита, зберігаючи спокій. Андрій зупинився, обернувшись до неї. Він розумів, що слова можуть бути недостатні, але все ж вирішив спробувати. 

— Я прийшов, щоб попросити тебе про шанс, — сказав він, його голос тремтів. — Знаю, що зробив багато помилок, і часом мені здавалося, що я втратив все. Але я змінився, Рито. Я хочу бути з тобою, хочу знову відновити те, що ми мали. Вона мовчала, уважно дивлячись на нього. В її очах читалася боротьба — між бажанням пробачити й страхом знову бути пораненою. 

— Я не можу просто забути все, — нарешті вимовила вона. — Було так багато болю... 

— Я знаю, — він зітхнув, не відриваючи погляду від її очей. — Але я готовий працювати над собою, готовий змінитися. 

Я не хочу втратити тебе знову. Ти була, є і завжди будеш частиною моєї душі. Всі ці роки мого безнадійного існування я прожив у злобі. На тебе на Матвія та навіть покійного батька. Але зараз я готовий все забути й пробачити. Бо хочу бути з тобою. 

— Що ти хочеш пробачати? — поцікавилася Рита. 

— Ну те що ти була разом з Матвієм... — До чого тут він? Ми ніколи не були разом. Я взагалі була в іншому місці, — психанула Рита.