21.

    Кав’ярня «Сонячний промінь» завжди була затишним місцем, де панувала атмосфера спокою і затишку. Промінчики осіннього сонця пробивалися крізь великі вікна, забарвлюючи стіни в теплі відтінки. Рита сиділа за столиком біля вікна, насолоджуючись ароматом свіжозвареної кави. Біля неї, зосереджено малюючи щось на аркуші, сиділа донька Надійка. Її веселі світлі кучерики м'яко падали на лоб, і Рита не могла не усміхатися, спостерігаючи за її творчістю. У цей момент вона так була схожа на Андрія. Вилита копія. Рита зітхнула. Їй було важко на серці. Ситуація з Миколою вибила її зі звичної колії. Вона довіряла йому, а він виявився не таким як вона думала. Навіть не перепросив за свою поведінку. 

— Мамо, дивись! Це я намалювала лісову фею! — вигукнула Надійка з радістю, піднімаючи малюнок. Вона була в захваті від власного витвору мистецтва, і Рита відчувала, як її серце наповнюється гордістю. Вона погладила доньку по голові й посміхнулася.

— Гарний малюнок, Надійко! Дуже красиво! — відповіла Рита, продовжуючи гладити доньку по голові. В такі моменти все здавалося ідеальним, і вона забувала про всі турботи, які її переслідували.

Та раптом, у кав'ярню зайшов Андрій. Він привернув увагу Рити з першого погляду. Його постава була впевненою, а погляд серйозним. Рита відчула, як серце забилося частіше. Вони не бачилися вже досить давно, і спогади про їхню останню зустріч одразу ж спливли в пам’яті. Про ту ніч в Карпатах. Ніч яку вона намагалася забути.

Андрій, ніби відчувши її погляд, обернувся і зустрівся з нею очима. На мить час зупинився, і Рита відчула, як у її душі пробуджуються старі відчуття. Він підійшов до їхнього столика, Рита намагалася зберегти спокій.

— Привіт, Рито. Можна сісти? — запитав він, злегка усміхаючись. 

— Привіт, Андрію. Так, звичайно, — відповіла вона, намагаючись приховати хвилювання в голосі. 

Надійка, побачивши чоловіка підскочила й кинулася йому на шию. — Дядько Андрій, привіт. Я так скучила.

— Привіт, маленька. Я теж радий тебе бачити. Вибач нічого тобі не купив, бо не очікував тут вас зустріти.

Андрій усміхнувся до Надійки, і та, відразу ж почала посміхатися.

— А, що ти малюєш? — запитав він, нахиляючись до столика.

— Фею! Вона живе в лісі, — гордо відповіла Надійка, показуючи малюнок. 

— Це дуже гарно! Я впевнений, що вона дуже щаслива, — сказав Андрій, і Рита помітила, як його голос звучить лагідно та тепло.

Рита сиділа, слухаючи їхню розмову, і в її серце знову виникали ті ж емоції, які вона намагалася забути. Вона не знала, чому Андрій прийшов сьогодні, але щось у його погляді говорило їй, що він хоче поговорити про щось важливе. 

— Ти багато часу проводиш тут? — запитав Андрій, повертаючись до Рити.

— Так, я часто приходжу з Надійкою. Їй подобається малювати тут, — відповіла вона, намагаючись зберегти звичну легкість у голосі.

— Може, ми могли б поговорити наодинці? Я хотів би обговорити деякі важливі речі… — його голос став серйознішим, і Рита відчула, як у неї в грудях піднялася хвиля тривоги.

— Звичайно, — відповіла вона, хоча всередині відчувала, що ця розмова може змінити все. І поки Надійка продовжувала малювати, Рита готувалася до розмови, яка могла розкрити всі таємниці минулого.

=

 Рита глибоко зітхнула, коли Андрій запросив її поговорити наодинці. Вона кивнула на знак згоди, і вони трохи відійшли від столика, залишивши Надійку наодинці з її малюнком. 

— Рито, я знаю, чому ти так реагуєш, — почав Андрій, коли вони опинилися в кутку кав’ярні, де їх не могли почути. Його голос звучав напружено, і Рита відчула, як у неї в грудях з’являється відчуття тривоги. 

— Про що ти? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині все тремтіло. — Я знайшов листа. Листа, в якому ти писала про вагітність і народження дитини. 

— Він зробив паузу, ніби намагаючись оцінити її реакцію. — Це правда, що Надійка — моя донька? 

Рита відчула, наче земля йде з-під ніг. Вона мало не впала від шоку, бо не могла повірити, що Андрій дізнався про Надійку таким чином. 

— Ти не маєш права так говорити, Андрію! — вигукнула вона, намагаючись стримати емоції. — Це було давно. Я думала, що ти просто пішов з мого життя, і я зможу почати все спочатку. 

— Але я не можу просто забути про це! — відповів він, підвищуючи голос. — Ти не можеш просто вирішити за мене, що я не маю права знати про свою доньку! Я хочу бути частиною її життя! 

— Ти ж не був поруч, коли вона з’явилася на світ! Ти не знав, що я вагітна, і тепер, коли ти дізнався, ти хочеш її відібрати? — вона відчула, як сльози підступають до очей. 

— Я не знав, — зітхнув Андрій, — і я не можу змінити те, що сталося. Але тепер я хочу бути з вами. Я хочу краще взнати Надійку. Вона має право знати свого батька! — А що ти зробиш? Прийдеш і просто забереш її? — Рита насупилась, розуміючи, що серце розривається від страху. 

— Ти навіть не знаєш, як це — бути батьком. Ти пішов, коли я найбільше тебе потребувала! — Я знаю, я помилявся, — зізнався Андрій, його голос став тихішим. — Але я змінився. Я не можу просто стояти осторонь, коли дізнався, що у мене є дитина. Я хочу виправити свої помилки. 

Рита відчула, як у неї закололо в грудях. Вона не знала, що робити з цими емоціями. Андрій, який колись був частиною її життя, зараз повернувся й вимагає того чого вона не могла йому дати. 

— Я не можу так просто віддати її тобі, — тихо промовила Рита. — Надійка — це моє життя, і я не можу ризикувати її добробутом. 

— Я не прошу тебе віддати її! Я просто хочу, щоб ти мені довірилася. Я хочу бути частиною її життя, якою б вона не була. І я готовий боротися за це, — сказав Андрій, його голос звучав щиро. 

Рита знову відчула, як сльози котяться по її щоках. Вона не знала, чи готова відкривати двері до минулого, чи готова знову впустити Андрія у своє життя. Але водночас, думки про те, що Надійка може познайомитися з батьком, тривожили її ще більше.