18.

Андрій стояв на краю парку, відчуваючи, як холодний вітер пронизує його до кісток. Сумні думки плуталися в його голові, коли він помітив Віту. Вона сміялася разом з Єлисеєм — чоловіком, якого всі обходили стороною, адже за його усмішкою завжди ховалася злоба. Знову він. Андрій думав, що цей покидьок назавжди покинув їхнє життя. Але ні. Тут як тут. Але з іншого боку вони з Вітою варті одне одного. 

"Чому вона з ним?" — думав Андрій, відчуваючи, як руки стискаються від гніву. Віта завжди вміла маніпулювати людьми, і тепер, здавалося, вона знайшла нового союзника в особі цього підступного чоловіка.

Віту він любив колись, але тепер, спостерігаючи за нею, зрозумів, що між ними залишилося лише холодне відчуття обов'язку. Він не бажав продовжувати цю гру, де вона була королевою, а він — лише її жалюгідною тінню.

Андрій не витримав. Він підійшов ближче, намагаючись стримати свій гнів. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася напруженість:

— Віта, ти не могла б вибрати більш відповідну компанію? — спитав він, дивлячись їй прямо в очі.

Віта, злегка здивована, повернулася до нього. Її усмішка згасла, але в очах загорілося щось підступне. Вона зло всміхнулася й підійшла до Андрія.

— Андрій, ти ж знаєш, що ми лише друзі. Єлисей — хороший хлопець, він завжди підтримує мене, коли тобі не вистачає часу. Й виручає. 

Ці слова сказані Вітою насторожили Андрія. Схоже не все так просто як здається.

— Відколи ж ти почала визначати, що значить "хороший хлопець"? Ти ж сама знаєш, хто він насправді, — різко відповів Андрій, відчуваючи, як всередині нього спалахує вогонь.

Віта скривилася, але в її очах не було каяття, лише злість.

— Ти не маєш права! Ти ж сам ніколи не цінував мене. Я стомилася чекати, поки ти зрозумієш, що я заслуговую на більше!

Андрій зітхнув, розуміючи, що їхній шлюб давно зруйнований. Віта завжди була тією, хто вмів зробити з мухи слона. Тепер вона намагалася звинуватити його у власних помилках.

— Ти завжди грала у свої ігри, Віто, — сказав він, намагаючись зберегти спокій. — Я просто більше не хочу бути частиною цього бруду.

Вона кинула на нього гнівний погляд, а потім глузливо усміхнулася.

— Ти думаєш, що можеш просто піти? Куди ти підеш? До своєї Ритки? Дарма вона не здохла ще тоді сім років тому.

Андрій відчув, як його обурення досягло піка. Він підійшов ближче до Віти й руки самі потяглися до її шиї. Він схопив Віту й почав тиснути. Сильно. Вона почала задихатися. Як же він її ненавидів. Кляте стерво. Але коли Віта стала йому на ногу він прийшов до тями.

— Я піду, бо не можу залишатися в пастці з людиною, яка не бачить нічого, крім власної вигоди. 

Віта знову засміялася, але цього разу в її сміху не було радості. Було щось гірке, щось, що свідчило про її внутрішній розпад. Вона схопилася за шию.

— Ти ніколи не зможеш забути мене, Андрію. Я — частина твоєї історії, — крикнула Віта. Й знову знайшлася сміхом.

— Але я можу написати нову, — тихо промовив він, відходячи від неї. 

Вітер дув сильніше, і здавалося, що разом з Андрієм відлітає вся надія на колишнє щастя. Він не знав, що чекає його попереду, але відчував, що більше не хоче грати у цю небезпечну гру з Вітою та Єлисеєм. Його шлях був попереду, а їхній — позаду.

Андрій стояв на порозі свого будинку, вдивляючись у вечірнє небо, яке поступово темніло, прикриваючи світло дня. Його серце билося швидше, адже він знав, що сьогодні — останній день, коли він залишався під одним дахом зі своєю дружиною Вітою. Вона, з її безмежною жорстокістю та постійними брехнями, давно стала для нього чужою. Андрій згадав, як колись дуже давно з нетерпінням чекав на її усмішку, як вірив у щирість її слів. Але з часом усе змінилося — кохання перетворилося на обов’язок, а довіра на відчайдушну надію. Потім він зустрів Риту. Й зрозумів, що коли тебе щиро кохають, то це найбільший дар у світі. Віту він не любив вже давно, але сьогодні він нарешті зважився на рішучий крок. Зібравши лише найнеобхідніше, він покинув рідний дім. 

Кожен крок до виходу з будинку відчувався, як звільнення. У повітрі витав холодний осінній подих, але це не лякало Андрія. Він був готовий до змін. Готель, в якому він планував оселитися, знаходився на околиці міста, в тихому районі, де шум міста відчувався лише ледь чутно. Номери тут були простими, але затишними. Андрій обрав кімнату на верхньому поверсі з вікном, що виходило на маленький парк. Тут він міг спостерігати, як листя танцює на вітрі, і, можливо, знайти спокій. Коли двері його кімнати зачинялися, Андрій відчув, як важка завіса, яка довго тиснула на його плечі, нарешті зникла. Він сів на ліжко, оглядаючи невеличкий простір, що став його новим притулком. На столі лежала невелика записка від адміністратора, яка запрошувала його відчути себе як вдома. Але Андрій знав, що насправді його справжній дім — це не стіни, а те місце, де його душа зможе віднайти спокій. Де знаходиться його серце. Згадавши про Віту, Андрій відчув, як у нього всередині все знову обірвалося. Вона була частиною його життя, але не його щастя. Зараз він мав шанс зрозуміти, хто він насправді, без її постійного тиску. У кімнаті запанувала тиша, тільки чути було, як тихо стукали краплі дощу у вікно. Андрій тисячу разів жалкував про те що зустрів Віту колись на своєму шляху. Вона принесла йому тільки біль та розруху. Він витягнув телефон і почав переглядати старі фотографії, на яких вони усміхнені, щасливі. Але замість ностальгії, у серці виникло лише відчуття порожнечі. Андрій зрозумів, що той щасливий момент залишився в минулому, і зараз йому потрібно дивитися вперед. Його шлях тільки починався, і він не знав, куди він його приведе. Зібравши думки, Андрій вирішив прогулятися. Він вийшов з готелю і пішов до парку. 

Повітря було свіжим, а краплі дощу лишали на землі маленькі калюжі, в яких відбивалися вогники ліхтарів. Прогулюючись, він слухав, як шуміли дерева, і відчував, як в серці пробуджується надія. Можливо, тут він знайде нові можливості, нові емоції, нові зустрічі. Андрій знав, що попереду його чекає багато випробувань. Але тепер у нього була свобода — свобода вибору та можливість стати тим, ким він завжди хотів бути. Врешті Віта зробила свій вибір. Андрій більше не хотів бачити її у своєму житті. Й сподівався, що вона теж більше не шукатиме зустрічей з ним.