17.

   Рита прокинулася рано вранці, коли перші промені сонця пробивалися через вікно, зігріваючи кімнату теплим світлом. Вона лежала на ліжку, обгорнена в простирадло, з глибоким відчуттям тривоги в серці. Поруч, у напівтемряві, спав Андрій. Його обличчя здавалося спокійним, як у ті часи, коли вони були щасливі разом. Але тепер, коли ніч, сповнена спогадів, залишила по собі тільки гіркоту, Рита відчула, що їхнє щастя — лише ілюзія.

 Андрій спав поруч, його дихання було спокійним і ритмічним. Рита тихо підвелася з ліжка, намагаючись не розбудити його. Її серце билося швидше, ніж зазвичай, адже думки про те, що сталося між ними, не давали спокою. Вона не шкодувала про те, що опинилася поруч із ним, але відчуття провини та страху перед минулим поволі наповнювали її. Вони обидва знали, що це не просто ніч, це — повернення до того, що колись було, до тих спогадів, які вона намагалася забути. Рита згадала їхні довгі розмови, сміх і мрії про майбутнє, які виявилися ілюзіями, розчавленими під тиском реальності. Тепер, коли вони знову зустрілися, здавалося, ніби не пройшло стільки часу, Рита втратила його відлік. Вона дозволила собі знову стати слабкою. Побути трохи звичайною жінкою. Вона підійшла до вікна, дивлячись на вулицю, де неймовірно яскраве місто прокидалося до нового дня. Вона хотіла відчути цю енергію, але натомість її переповнювало відчуття втрати. Вони з Андрієм знову стали близькими, але чи дійсно це було те, чого вона прагнула? Чи вона просто знову потрапила в пастку старих почуттів? Рита глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тривогу в душі. Вона знала, що не хоче знову втратити себе, знову дозволити минулому вдертися в її життя. Їй потрібно було вирішити, як діяти далі. Чи бути знову разом, чи розійтися, зберігши приємні спогади, як щось священне? Коли Андрій прокинувся, її серце знову закалатало. Він подивився на неї з усмішкою, але в його погляді Рита помітила щось більше — надію, бажання відновити те, що вони мали. Але вона знала, що не може дозволити собі знову кинутися з головою у вогонь пристрасті, який вже одного разу обпік її. 

— Андрію, — почала вона, але слова застрягли у горлі. Вона не знала, з чого почати. Чи варто знову говорити про все, що сталося, чи краще залишити це в минулому, як спогад, який не варто воскрешати? Андрій підійшов до неї й спробував поцілувати, але Рита відвернулася. Не варто знову цього починати. Та чоловік різко схопив її обличчя руками й повернув до себе: 

— Рито, що сталося? 

Рита не знала, що відповісти, але відчула, як її серце наповнюється сумом. Та водночас і рішучістю. Рита знала, що зміни в житті починаються з усвідомлення власних бажань і потреб. «Я люблю тебе, але…» — ці слова так і залишилися недомовленими, обірваними, як і всі їхні минулі обіцянки, які більше не мали жодної сили. Вона просто дивилася на Андрія, намагаючись знайти в його очах підтвердження того, що вони обоє розуміють: іноді краще залишити минуле позаду, щоб не знищити те, що могло б стати чимось новим. Їхні стосунки це закрита тема й треба з цим змиритися. Якби боляче їм обом від цього не було. Рита не хотіла знову страждати. Це для неї буде занадто.

 Рита глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками. Її погляд упав на Андрія, який все ще посміхався, ніби не усвідомлюючи, що їхня ніч була не лише поверненням до старих почуттів, але й новим викликом, що вимагав сміливості. «Андрію», — почала вона знову, але цього разу її голос звучав впевненіше, хоч і з ноткою тривоги. 

— Ми не можемо повернутися до того, що було…

    Він підняв брови, його усмішка зникла, і очі стали серйозними. 

— Чому? Я думав, що ми знову можемо спробувати...

— Я знаю, що ти хочеш, але... ти одружений, — промовила Рита, відчуваючи, як слова важко виходять з її уст. Вона знала, що це правда, але водночас, це була непроста правда. Вона хотіла дати Андрію шанс, але не могла зрадити себе. 

Андрій похмурнів, його погляд став відстороненим. 

— Це не так просто... ми ж не могли передбачити, що так вийде. Я думав, що все це залишилося в минулому. — Але це не так, — відповіла Рита, відчуваючи, як її серце стискається. — Ти маєш сім'ю, і я не можу бути тією, хто руйнує твоє життя. Навіть якщо це Віта, яка не заслуговує на щастя.

Вона відвернулася, обернувшись до вікна, щоб не бачити його реакцію. Вулиця все ще була наповнена радісними звуками нового дня, але в її душі панувала тиша. Вона знала, що робить правильний вибір, але це не робило її рішення легким. 

— Рито, я щиро люблю тебе, — сказав Андрій, його голос став тихішим, але сповненим емоцій. — Я не можу просто відпустити тебе. Ти потрібна мені. 

Її серце знову закалатало, але цього разу не від радості, а від болю. 

— Андрію любов не завжди достатня. Іноді потрібно приймати важкі рішення, щоб захистити себе і тих, кого любиш. Вона повернулася до нього, намагаючись прочитати його думки в очах. Вони обидва знали, що це було важливе рішення, проте ілюзії про повернення до минулого розсипались, залишивши лише гіркі спогади. Андрій глибоко зітхнув, і Рита зрозуміла, що він розуміє. Вони були на межі чогось нового, але це нове не могло виникнути на основі старих обіцянок, які більше не мали сили. 

— Рито, я не щасливий у своєму шлюбі. Ти це знаєш. Я колись думав, що можу це змінити, але… 

— Це не моя відповідальність, — перебила його вона, відчуваючи, як серце стискається від болю. — Я не можу стати твоїм рятівником, твоїм виходом з цієї ситуації. Я хочу, щоб ти був щасливий, але щастя не може будуватися на невиконаних обіцянках і зраді. 

Андрій опустив голову, його плечі згорбилися під тягарем її слів. Вона знала, як важко йому це давалося, але водночас, це було необхідно. Це було те, що вони обоє потребували — можливість рухатися далі, не обтяженими минулим. 

— Можливо, ти права, — нарешті сказав він. У його голосі звучала гірка зневіра, але також і прийняття. Рита відчула, як сльоза скотилася по її щоці, але вона знала, що це був правильний шлях.