15.

Андрій повільно відкрив очі, але навколишній світ залишався розмитим і незрозумілим. Його тіло було важким, а голова ніби заповнена ватою. Він спробував зосередитися, але замість ясності відчував лише холодний страх. Чи це сон? Чи, можливо, він все ще спить?

    Андрій знову відкрив очі, спершу не розуміючи, що сталося. Яскраве світло неначе різало його зіниці, змушуючи знову і знову заплющувати їх. Серце билося швидко, в такт з тривожним відчуттям, яке охоплювало його зсередини. Він спробував підняти руку, але відчув, як тяжкість накриває його. Лише після кількох спроб йому вдалося зрушити її з місця.

Повітря було насичене дезінфекційними засобами, а навколо лунали тихі звуки — тихіше, ніж у сні, але такі що тиснули на психіку. Андрій спробував згадати, як тут опинився. Згадав тільки тьмяне обличчя знайомої жінки, що зникло в темряві, і сильний біль, який вразив його, немов блискавка. 

Тепер же він лежав на жорсткому ліжку, оточений білими стінами, з краплями, що повільно стікали по прозорій трубці, що з'єднувала його з якимось апаратом. Що це? Чому він тут? Чи це лікарня? Але як він тут опинився?

Андрій спробував зосередитися, але думки плуталися. Він відчував, як страх поступово охоплює його, але вирішив не піддаватися йому. Спробував згадати, як звати ту жінку… Рита. Так, Рита! Його серце затремтіло від спогадів. Він намагався врятувати Риту. Яка наче скажена мчала по нічній трасі. Але чому ж вона не тут? 

"Рита" — прошепотів він, але голос вийшов слабким, немов дим. Він спробував ще раз, закликав її, але в кімнаті панувала лише тиша. 

Він спробував підвестися, але тіло не слухалося. Його руки, здавалося, були прикуті до ліжка, а в грудях щось тиснуло, заважаючи дихати. 

Раптом двері відчинилися, і до кімнати увійшов лікар — молодий чоловік у білому халаті, з пильною, але доброю усмішкою на обличчі. 

— Андрію, ви прокинулися! — вигукнув він, його голос звучав, як музика, що розганяє темряву. — Як ви себе почуваєте?

Андрій спробував відповісти, але слова не сходили з губ. Лікар, наче читав його думки, вийняв з кишені блокнот і записав щось, потім торкнувся його плеча.

— Не хвилюйтеся, все буде добре. Ви вже в лікарні, і ми зробимо все, щоб ви одужали. 

— Рита… — лише це слово вдалося вимовити Андрію, і в його голосі звучала відчайдушна надія. Лікар замислився на мить, потім кивнув.

— Вона тут, поруч. Ви можете її побачити, коли будете готові. Вона дуже переживала за вас.

Ці слова, як промінчики світла, пробилися через темряву, що оточувала Андрія. Він знову зосередився, згадав її очі, її посмішку, її підтримку в найскладніші моменти. Вона була його опорою. І тепер, коли він прокинувся, було важливо знати, що вона тут.

— Дякую, — прошепотів він, відчуваючи, як знову повільно повертається до життя. 

Лікар усміхнувся, а потім вийшов, лишаючи Андрія наодинці зі своїми думками. І лише одне питання залишалося в нього — як багато він втратив, і чи зможе колись повернутися до нормального життя, до Рити. Якби тільки доля дала їм ще один шанс... Він би його не втратив.

=

Андрій лежав на ліжку, намагаючись оговтатися від шоку. Він зосереджувався на думках про Риту. Невже вона тут за дверима палати? Але раптом двері знову відчинилися, і в кімнату увійшла інша жінка. Вона була високою, з темним волоссям, зачесаним у строгий пучок, і її вираз обличчя не обіцяв нічого доброго. 

— Андрію! — проскрипіла вона, і в її голосі звучала злість, яка вразила його, як удар. Це була Віта, його дружина. — Нарешті ти отямився. Чим ти взагалі думав? Ти ж ледве не загинув! 

Андрій спробував піднятися, але плечі знову опустилися на подушку. Його думки заплуталися: чому вона тут, і чому виглядає так, немов приготувалася до бійки? 

— Віта, я… — почав він, але вона перебила його. — Не «я», а «ти», — різко сказала вона, злісно звела брови. — Ти навіть не уявляєш, через що мені довелося пройти, поки ти тут безпорадно валявся. Я не можу повірити, що ти потрапив у таку ситуацію! Андрій невпевнено глянув на неї. Вона завжди була емоційною, але зараз її злість здавалася незрозумілою. Чи не повинна вона підтримувати його в цей важкий час? Хоча якщо згадати далеке минуле... То її поведінка цілком зрозуміла. 

— Я не пам'ятаю, як тут опинився… — тихо промовив він, намагаючись заспокоїти ситуацію. — Я… згадав лише Риту… 

— Риту? — Віта зло усміхнулася, але в її очах з'явилася іскра неприязні. — О, звичайно, Рита! Знову ця клята вискочка. Як же я її ненавиджу. 

Андрій  відчував, як страх повертається, але на цей раз це був страх перед її гнівом. Не на нього, на Риту. 

Згадавши аварію Андрій вкотре впевнився, що Віта готова на будь-що заради втілення своїх божевільних планів. 

— Віта, будь ласка… Я не знав, що сталося. Я просто хочу дізнатися, що зі мною… —,  Андрій намагався пояснити, але Віта знову не дала йому закінчити. 

— Ти не можеш так вчиняти, Андрію! Ти не уявляєш, як важко мені! І ти хочеш, щоб я підтримувала тебе, поки ти думаєш про Ритку? 

Він відвернув погляд, намагаючись зрозуміти, чому Віта не може просто замовкнути. Ніби навмисне його провокує. 

— Я поки не все згадав, бо моя голова схожа на свинець. Але буде краще якщо ти зараз підеш. Мені треба побути на самоті. 

— Ти все ще мій чоловік, і я тебе не відпущу. Але, може, тобі варто задуматися, що для тебе насправді важливо? Забудь про Риту, бо якщо не заспокоїшся вона буде наступною після Лізи... 

Андрій відчував, що слова Віти, немов гаряча вода, обпікали його. Він не знав, як відповісти. Його думки плуталися, і він відчував, що потрібно знайти вихід із цієї ситуації, але не знав як. Віта практично зізналася у вбивстві подруги. Але доказів у нього немає. Треба щось з нею робити. 

— Віта, я просто хочу зрозуміти, що сталося, — прошепотів він, сподіваючись, що вона заспокоїться. — Я не хочу конфліктів. Я хочу повернутися до нормального життя.