14.

  Рита стояла на вулиці неподалік від лікарні, вдивляючись у вечірнє небо, яке розцвітало всіма відтінками рожевого та золотого. Вона намагалася заспокоїти свої думки, але спогади про Андрія все ще були свіжими. Кожен крок у цьому місті нагадував їй про нього, про їхнє коротке, але сповнене пристрасті кохання. Раптом з-за рогу вийшла Віта. Її постава була впевненою, а очі – холодними й безжальними. Рита відчула, як у неї в грудях зріс тривожний клубок. Віта завжди оточувала себе аурою влади, і навіть у цю мить вона виглядала так, ніби світ належав їй. 

– Рита, – промовила Віта, голос її був сповнений презирства. – Що ти тут робиш? Знову намагаєшся чіпляти старі рани? 

Рита зібралася з силами, намагаючись показати свою впевненість. Вона знала, що Віта завжди прагнула контролювати ситуацію, завжди шукала можливість принизити її. 

– Я просто прогулююся, – відповіла Рита, намагаючись зберегти спокій. 

– Це не твоє місто, і я маю право тут бути. Віта зійшла на кілька кроків ближче, її усмішка була холодною, як лід. Рита відчула, як серце забилося швидше; вона знала, що цей конфлікт може закінчитися погано. 

– Ти справді вважаєш, що можеш просто так приходити до Андрія у лікарню? Хто ти така? – Віта зневажливо засміялася. 

– Андрій ніколи не повернеться до тебе. Рита спробувала не звертати уваги на її слова, але вони вкололи, як гострий цвях. Вона знала, що Віта була небезпечною, але в глибині душі все ще сподівалася, що зможе залишити порожні сварки позаду. – Я не хочу з тобою сваритися, Віта, – мовила Рита, намагаючись зберегти спокій. – Просто залиш мене в спокої. 

Але Віта не слухала. Вона нахилилася вперед, її обличчя стало зловісним. Раптом, неочікувано, вона штовхнула Риту. Той момент тривав лише мить, але Рита відчула, як земля під ногами спливає, і, втративши рівновагу, впала на бруківку. Біль пронизав її, але вона не могла дозволити собі заплакати. Віта стояла над нею, з неприхованим задоволенням у погляді. 

– О, вибач, – сказала Віта з сарказмом. – Не хотіла, щоб ти постраждала. Просто хотіла показати, хто тут головний. Й попередити. Не лізь до мого чоловіка. 

  Рита піднялася, зціпивши зуби від болю. На її руці з'явилася незначна подряпина, але гіркота від образи досі залишалася. Вона знала, що не може дозволити Віті перемогти. 

– Я не боюся тебе, – сказала Рита, зібравши всі сили. – Ти можеш штовхати, принижувати, але я не здамся. Я маю право на своє життя, і ти цього не зміниш. І з міста я не поїду якщо ти цього домагаєшся.

Віта лише всміхнулася, але в її очах Рита побачила щось, що нагадувало страх. Можливо, Віта й була впевненою у своїй силі, але Рита усвідомила, що насправді бореться не лише за себе, а й за своє майбутнє. Стиснувши кулаки, вона вирішила, що не дозволить цій жінці зруйнувати все, до чого прагнула. Рита зробила крок назад, впевнено дивлячись в очі Віті, і, не чекаючи на відповідь, пішла далі, залишаючи позаду свій страх і образу. Більше сестра ніколи не зможе мати владу над нею. Як колись давно. Але Віту потрібно покарати й змусити відповісти за свої гріхи. Тому Рита прийняла рішення діяти. Не давши Віті ані шансу на перемогу.

=

Вечірнє небо вже почало темніти, а зірки поволі прокидалися, одна за одною спалахуючи на безкрайній синій дошці. Рита сиділа на лавці в парку, обпершись на спинку, а у руках тримала чашку гарячого чаю. Це був їхній звичний ритуал — щовечора зустрічатися з Миколою та ділитися думками, переживаннями та мріями. Але сьогодні на душі в Рити було важко. 

— Миколо, ти знаєш, я багато думала про Надійку… — почала вона, злегка зітхнувши. Її голос звучав тихо, майже тривожно. Микола, який сидів поруч, уважно дивився на неї, готовий вислухати. Він завжди був для Рити підтримкою, її вірним другом, і вона знала, що може розповісти йому все. 

— Вона росте так швидко, — продовжила Рита, — і я не можу не думати про те, як все це вплине на неї. Андрій... він не просто мій колишній чоловік, він батько Надійки... 

Микола кивнув, розуміючи, що це питання було важливим для Рити. Він вже давно помітив, як важко їй переживати розставання з Андрієм, і як це впливало на стосунки з донькою. 

— Я пам’ятаю, коли Надійка народилася, — продовжила Рита, — я була така щаслива… Я думала, що ми будемо разом, як справжня сім’я. Але з часом все змінилося, і я залишилася сама. Життя внесло свої корективи. Вона замовкла на мить, згадуючи ті щасливі миті, які тепер здавалися такими далекими. 

— Я хочу, щоб Надійка знала, що вона не винна в наших проблемах. Я боюся, що через відсутність батька вона відчує себе неповноцінною. Микола подивився на Риту з розумінням. Він знав, як сильно вона любила свою доньку і як важливо для неї було, щоб Надійка почувала себе щасливою та впевненою. 

— Ти робиш все можливе для неї, — сказав він м’яко. — І вона це відчуває. Твоя любов і підтримка — ось що їй потрібно найбільше. 

Рита усміхнулася, хоча на її обличчі все ще читався сум.. — Я просто хочу, щоб вона була щаслива, — знову зітхнула вона. 

— Іноді мені здається, що я не справляюся. — Неправда, — заперечив Микола. 

— Ти сильна, Рито. І Надійка це бачить. Вона виросте долюбленою і впевненою дівчиною, бо має таку маму, як ти. Рита знову замислилася, вдячно дивлячись на Миколу. В його словах вона знаходила підтримку, яку так потребувала. Він хороша людина. Й чому саме йому Рита не віддала своє серце? 

— Я просто хочу, щоб у неї було все те, чого не було у мене, — тихо сказала вона. — Щоб вона не відчувала самотності, щоб у неї були справжні друзі, і вона була щасливою.