13.

  Рита сиділа на дивані у своїй маленькій квартирі, обхопивши коліна руками. За вікном віяло холодним осіннім вітром, і листя, мов вогняні метелики, кружляло у танці. Микола, її давній друг, зручно влаштувався на кріслі навпроти, уважно спостерігаючи за її переживаннями. 

— Як ти себе почуваєш? — запитав він, порушуючи мовчання, яке затягнулося між ними, як важка хмара. Рита глибоко зітхнула, відчуваючи, як серце стискається від тривоги. Вона знала, що їй потрібно розповісти про свої переживання, але слова, як завжди, застрягали у горлі. 

— Я просто... не знаю, що й думати, Миколо. Андрій у лікарні, і я не можу позбутися відчуття провини. Коли згадаю ту страшну аварію...,— в її голосі звучала нотка безнадії. Микола нахилився ближче, його погляд був наповнений співчуттям. 

— Ти ж не можеш взяти на себе відповідальність за все, що сталося. Ви розлучилися за вагомих причин. Рита знову зітхнула, відчуваючи, як спогади про їхнє минуле, сповнене радощів і болю, накочуються на неї, як хвилі під час шторму. 

— Я знаю, але... він же залишився для мене важливим. І тепер, коли він у лікарні, я не можу не думати про те, що, можливо, я могла зробити щось інакше. 

— Це природно, — сказав Микола, — але не забувай, що ти не відповідаєш за його рішення. Ви обидва зробили вибір. Проте, ти все ще можеш бути підтримкою, якщо це потрібно. Рита кивнула, але в її очах з'явилася тінь сумніву. 

— Я не впевнена, чи готова знову з ним спілкуватися. Між нами стільки всього було... Не знаю, як я зможу подивитися йому в очі. 

— Ти не зобов'язана забувати про все, що сталося, — Микола підняв руку, щоб заспокоїти її. 

— Але, можливо, варто спробувати. Це може бути шансом для тебе, щоб зрозуміти, чого ти насправді хочеш. Рита задумалась. Вона згадала про те, як колись сміялася з Андрієм, як вони разом мріяли про майбутнє, яке, здавалося, було таким яскравим. А потім прийшли проблеми, образи, і все це в один момент розпалося на шматки. 

— Я боюся, що знову відчую той біль. Боюсь, що знову закохаюсь, — прошептала вона, змахуючи сльозу з щоки. 

— А може, це не так страшно, як ти думаєш? — Микола посміхнувся, намагаючись підбадьорити її. 

— Можливо, це шанс для вас обох. Нарешті прийти до консенсусу. Врешті у вас є спільна донька й рано чи пізно він про неї дізнається. Рита глянула на нього, й посміхнулася. Микола мав рацію. Воювати з Андрієм не варто. Вони врешті повинні примиритися. Й жити спокійно. Кожен своїм життям. 

— Миколо, ти правий. Я повинна спробувати. Хоча б заради себе. Дякую тобі за підтримку. Ти справжній друг, — Рита міцно стиснула руку Миколи. 

— Ну а для чого ще потрібні друзі? — пожартував Микола. Вона відчула, як всередині неї щось змінилося. Можливо, час відкритись, відпустити минуле й почати все заново? Але як вилікувати поранену душу? Та знову стати щасливою? Рита поки що не знала відповіді на ці питання.

   Дощ падав, стукаючи по вікнах, немов намагаючись увірватися в затишну атмосферу, що панувала в кімнаті. Рита сиділа на дивані, обійнявши коліна, а поруч на підлозі гралася її донечка Надійка. Дівчинка ліпила з пластиліну маленькі фігурки, уважно зосереджена на кожному русі своїх пальців. Рита спостерігала за нею, але думки її були далеко — у лікарні, де лежав Андрій. 

— Мамо, дивись! — радісно вигукнула Надійка, підносячи до матері маленьку пластилінову собачку. 

— Це ж Рекс! Я його зробила! Рита посміхнулася, але усмішка не могла приховати її тривоги. Вона взяла фігурку в руки, обмацуючи м'який пластилін. Це трохи заспокоювало. Та думки про Андрія не покидали її голови. Він так і не прийшов до тями й Рита дуже боялася що він помре. Все ж таки вони не чужі люди. 

— Дуже гарно, Надійко, — сказала вона, намагаючись звучати радісно. 

— Але знаєш, у мене є новина, яка може тебе засмутити. Надійка, обережно поклавши Рекса на підлогу, підняла голову і з настороженістю запитала: — Що сталося, мамо? Рита глибоко зітхнула, а потім, зібравши сили, відповіла: 

— Твій дядько Андрій, який завжди приносив тобі цукерки, зараз у лікарні. Він не почувається добре. Дівчинка на мить замерла, її великі очі наповнилися тривогою. Вона явно обдумувала сказане. В цю мить вона дуже сильно нагадувала самого Андрія. 

— Чому? Що з ним? — запитала вона з хвилюванням у голосі. 

— Дядько Андрій втрапив у аварію. Він проходить лікування, але йому потрібна підтримка, Надійко. Ти пам'ятаєш, як він завжди грав з тобою в парку? Але ти не повинна засмучуватися. Просто тримай за нього кулаки. Надійка кивнула, її маленьке серце переповнювалося сумом. 

— Я хочу його відвідати! — заявила вона рішуче, її юна душа прагнула допомогти. Рита усміхнулася, відчуваючи гордість за свою доньку. Вона знала, що Надійка має велике серце, і зараз це серце потребувало підтримки. 

— Ми можемо зробити йому малюнок, щоб він знав, що ми про нього думаємо. Що ти скажеш? — запропонувала вона. Надійка одразу ж підскочила на місці, її очі загорілися. 

— Так! Я намалюю його з Рексом! Він обов’язково одужає, якщо побачить наш малюнок! Рита знову посміхнулася, радіючи невимушеній наївності дочки. Вона встала і пішла до столу, дістаючи аркуші паперу та кольорові олівці. 

Незабаром їхня кімната наповнилася звуками малювання — скрипіння олівців, сміх і обговорення деталей малюнка. Кожен штрих на папері був не лише відображенням любові, а й надією на швидке одужання дядька Андрія. Рита знала, що, навіть у найтемніші часи, підтримка близьких може стати найкращим ліком. І в цей момент, під дощем, вони створювали щось більше, ніж просто малюнок — вони плели невидимі нитки любові, які могли з’єднати їх з Андрієм, навіть коли він був далеко. Чомусь останнім часом Рита зовсім забула про свої образи. Хоча знала що варто тільки Андрієві одужати все знову стане на свої місця. Рита не могла й не хотіла забувати про те скільки горя їй приніс Андрій. Та все ж він був людиною й навіть намагався її врятувати. Тому зараз було важливо тільки два моменти. Перший: те, щоб Андрій отямився, а другий: Рита й досі не знала хто підлаштував їй аварію? Звісно у поліції висувають різні версії. Та чомусь серце Рити підказувало єдиний вірний варіант.