12.

Біля місця аварії зупинився натовп. Рита сиділа біля тіла Андрія й просто втратила дар мовлення від шоку. Вона сиділа у центрі натовпу, який збирався навколо чорної машини, що виглядала, немов зійшла з пекла. Дим, крики, а в повітрі — відчуття чогось незворотного.

— Андрію! — закричала Рита, від відчаю.

Андрій відкрив очі, і їх погляди зустрілися. У його очах була та сама безмежна печаль, яку Рита знала так добре. Він не міг говорити, але його погляд говорив більше, ніж тисяча слів. Вона відчула, як сльози покотилися по її щоках.

Серце Рити розривалося на шматки. 

— Все буде добре, — прошепотіла вона, хоча сама не вірила в це. — Тримайся, будь ласка.

Рита побачила, як до них підбігають медики, і в неї з'явилось відчуття безсилля. Вона хотіла зробити щось, але не знала, що. Вона лише могла спостерігати, як чужі руки намагаються допомогти чоловікові, якого вона колись так любила.

     Весь світ раптом завмер. Не усвідомлюючи, як, Рита опинилася біля лікарні. Вона б віддала все, аби повернути час назад, аби не відпускати його того дня, коли їхні шляхи розійшлися. Вона підбігла до входу, де її зустріли медсестри, які запитали про документи. 

— Я його дружина, – збрехала у запалі жінка. Рита ніколи не відчувала себе так безпорадною, як у цей момент. Вона чекала, поки лікар вийде з операційної, намагаючись сконцентруватися на кожному звуку, кожному слові. 

Коли лікар нарешті з’явився, його обличчя було серйозним.

— Вибачте, ми зробили все, що могли, але його стан критичний. Він в реанімації, ви можете його побачити, але… 

Рита не встигла почути решту слів. Вона кинулася до дверей реанімації, серце билося в ритмі тривоги. Побачивши Андрія, який лежав на ліжку з бинтами на голові, вона відчула, як у неї захолола кров. Він виглядав так безпорадно, як ніколи раніше. 

— Андрію, – прошепотіла вона, підходячи ближче. Вона взяла його руку, відчуваючи, як холодні пальці відповідають на її дотик. 

Сльози потекли по щоках, змішуючись із гіркотою та любов’ю, які переповнювали її серце. Рита не знала, що буде далі, але одне було зрозумілим: її почуття до Андрія ніколи не зникали. Вони були загубленими у часі, але тепер, в цю мить, знову знайшлися. 

— Чому ти так, Андрію? — прошепотіла вона, хоча знала, що він не почує. — Чому ти не зберігав обережність?

Рита сіла на стілець поруч з ліжком, притиснувши руки до грудей, намагаючись заспокоїтися. Вона знала, що їхні шляхи розійшлися, але чому ж серце досі належало йому? Вона знову і знову прокручувала в пам’яті їхні сварки, образи й не домовленості, але сьогодні все це здавалося таким неважливим у порівнянні з тим, що відбувалося зараз. Рита відчула як гарячі сльози потекли по щоках. Він хотів їй допомогти. Але постраждав через це сам.

Вона не могла не думати про те, що сталося б, якби Андрій не вижив.

   Раптом Андрій злегка зрушився. Рита підскочила, сподіваючись, що це знак, що він прокидається. Але його очі залишалися закритими. Вона взяла його руку у свою, відчуваючи холод його шкіри, і прошепотіла: 

— Я тут, Андрію. Я не піду. Ти повинен боротися. Я вірю в тебе. Зараз всі образи відійшли на другий план. Головне, щоб він вижив. А далі буде що буде.

=

Рита стояла на порозі лікарні, відчуваючи, як серце б’ється в такт з її нервовими думками. Вона не була впевнена, чи готова знову зустріти Андрія, проте усередині щось тягнуло її до нього. Він лежав тут, у цій білих стінах, далеко від їхнього минулого, і вона відчувала, як спогади про спільні моменти раптово охоплюють її. Але її тривога посилилася, коли вона подумала про Віту. Жінка, з якою Андрій почав нове життя, була для Рити справжнім символом зради. Віта завжди вміла підкреслити свою перевагу, навіть у найменших дрібницях, і Рита відчувала, як стара образа ще більше запеклася в її душі. Вона зібралася з думками й, глибоко вдихнувши, пішла до відділення. В коридорах пахло антисептиками й зневірою. Рита зупинилася біля дверей палати, в яких лежав Андрій. Серце її тремтіло, але вона натиснула на ручку. Коли Рита увійшла, вона побачила Андрія. Він виглядав слабким, але його обличчя, попри хворобу, зберігало колишню мужність. Рита підійшла ближче, але раптом почула від дверей тихий голос. 

— Що ти тут робиш? — спитала Віта, з’явившись у дверях, як тінь, що раптово закрила світло. Рита обернулася і зупинилася. Віта стояла з укритими в рукавицях руками, її очі блищали холодом. Струнка і вперта, вона здавалася втіленням всіх тих емоцій, які Рита так старанно намагалася забути. 

— Я прийшла побачити Андрія, — відповіла Рита, намагаючись зберегти спокій. 

— Він не потребує твоєї присутності, — злобно усміхнулася Віта. 

— У нього вже є все, що йому потрібно. А ти... ти просто заважаєш. Рита відчула, як її серце стискається від гніву й образи. Вона знала, що Віта завжди була злющою, але чому сьогодні ця ненависть вирвалася на поверхню з такою силою? 

— Я не заважаю, — спробувала заперечити Рита. — Я просто хочу поговорити з ним. 

— Говорити? — Віта сміялася, але сміх її був безжальним. 

— Ти справді думаєш, що Андрій захоче чути тебе? Він вже давно забув про тебе. Ці слова вдарили, як удар молотом. Рита знала, що не може дозволити собі впасти у пастку емоцій, але кожен удар Віти відчувався, як свинець у грудях. 

— Він не забув, — сказала Рита, намагаючись говорити впевнено. — Я була частиною його життя, і цього не змінити. 

— Але ти більше не частина його життя, — промовила Віта, нахилившись ближче. — Тепер я з ним, а ти — ні. І це тебе не стосується. 

— Віто, я хвилююся за нього. Врешті він не чужа для мене людина. 

— Скільки ще ти не даватимеш нам спокій? Га? Скільки ще тебе буде у нашому житті? Невже тобі мало того що сталося? Йди звідси по доброму, — Віталіна наче хмара насувалася на Риту.