11.

  Рита сиділа за своїм столом, занурена в рутинні завдання. М’яке світло офісу створювало затишну атмосферу, але думки її були далеко — вона мріяла про те, як провести вихідні, гуляючи з Надійкою у парку. Раптом у дверях з’явилася фігура, яка змусила її серце зупинитися на мить. Це був Андрій. Він виглядав, так само як і завжди — із легкою усмішкою, що не могла приховати певної напруги. Рита відчула, як у неї перехопило подих. Не минуло й пів року з моменту їхнього розлучення, але вона все ще пам’ятала кожен момент, коли вони разом сміялися, сперечалися, обіймалися. 

— Привіт, Рито, — мовив Андрій, стоячи на порозі, наче не знав, чи може увійти. Його голос звучав знайомо, але в ньому була якась нова нотка — суміш жалю і рішучості. 

— Привіт, Андрію. Що ти тут робиш? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій. Вона швидко повернулася до комп’ютера, сподіваючись, що це допоможе приховати її неспокій. 

— Мені потрібно поговорити, — сказав він, зайшовши до кабінету. Рита знову підняла погляд. Його очі, колись такі знайомі, тепер здавалися їй чужими. 

— Про що? — неохоче запитала вона, відчуваючи, як всередині неї наростає тривога. Андрій зітхнув, сідаючи на стілець навпроти. 

— Про нас. Я знаю, що ми розійшлися, але… я багато думав останнім часом. Хочу прояснити деякі речі. Рита відчула, як серце забилося швидше. Вона не була готова до цього. 

— Андрію, я… я не думаю, що це хороша ідея. Ми вже зробили свій вибір. 

— Так, я знаю, — відповів він, схиливши голову. “Але я хочу, щоб ти знала — я не прийшов, щоб просити повернутися. Я просто… хочу просити вибачення. За все. В її серці щось стиснулося. Вибачення? Це те, що вона чекала? Але навіть якби вона і хотіла, щоб він повернувся, чи могла б вона? 

— Це не просто так, Андрію. Ми не можемо повернутися до минулого. Це вже не наша історія. 

— Я розумію, — тихо сказав він. 

— Але я хочу, щоб ти знала, що я ціную те, що в нас було. Я не можу знищити це, просто так. І мені шкода, що ми не змогли бути тими одне для одного, кого потребували. Рита відчула, як сльози підступають до очей. Вона не хотіла плакати, але слова Андрія, як стріли, влучали в саме серце. 

— Я просто хочу рухатися далі, Андрію. І ти також. Це найкраще для нас обох. Він кивнув, хоча в його очах читалася глибока печаль. 

— Так, мабуть, ти права. Але я сподіваюся, що одного дня ми зможемо залишити це позаду, без образ і з вдячністю за те, що було. Рита мовчала, намагаючись знайти правильні слова. Вона знала, що це прощення — перший крок до нового життя, але як важко було відпустити! 

— Дякую, що прийшов, — нарешті промовила вона. Це важливо для мене. Андрій посміхнувся, але його усмішка була сумною. 

— Рито, єдине що я попрошу тебе, якщо дозволиш. — Кажи, що саме. 

— Чи можна мені хоча б у вихідні бачитися з Надійкою? 

— Навіщо? 

— Я дуже прив'язався до неї.... 

— Мені треба подумати, — строго відповіла Рита. 

— Добре. Ну тоді щасти тобі. Сподіваюся ми не будемо ворогами. Вона кивнула, слідкуючи, як він виходить з офісу. Коли двері за ним закрилися, Рита зрозуміла, що в її серці залишилося щось — не радість, не сум, а спокій.

Рита втомлена вийшла з офісу фонду. Сьогоднішній день був особливо виснажливим: бесіди з донорами, звіти, підготовка до благодійного заходу. Відчуття втоми огортало її, як важкий плед, але в душі все ще жевріла надія на те, що вдасться реалізувати задуманий проєкт. 

Вона підійшла до свого сірого "Фольцвагена". Й збиралася вже сісти, але позаду себе помітила Андрія. Він підійшов до неї й першим заговорив:

— Рито, може тебе підвезти? Мене цілий день не покидає якесь дивне відчуття тривоги....

— Навіщо ми вже все прояснили. Вибач я запізнююсь, — відрізала Рита.

 Вона відкрила дверцята і, зітхнувши, сіла за кермо. 

— Рито, зачекай, — почувся голос Андрія. Але вона не хотіла його слухати.

Тільки-но Рита увімкнула двигун, як її серце забилося швидше. Її думки були тільки про дім та доньку. Вона зважила, що сьогодні ввечері готуватиме свою улюблену пасту з томатами й базиліком, а потім, можливо, подивиться новий фільм, який усі так хвалили.

Вона виїхала з паркування і, прокладаючи маршрут у своїй голові, мріяла про майбутнє. У неї були плани — відкрити центр підтримки для молоді, що потрапила в складні життєві ситуації. Це стало її метою, її покликанням. Рита обожнювала свою роботу, але іноді відчувала, що в її житті не вистачає чогось важливого, когось, хто б розділив з нею ці мрії.

Авто проїхало перший світлофор, потім другий. Вона мимоволі посміхнулася, коли згадала про Івана — колегу, який завжди жартував, що її авто треба замінити на щось краще. 

Але думки про Івана раптом зникли, коли Рита натиснула на гальма, щоб зупинитися на червоне світло. Авто проскочило, мов стріла, і Рита в жаху зрозуміла, що щось не так. Вона стиснула кермо, намагаючись заспокоїтися, але серце билось все швидше. Страх охопив її, коли вона зрозуміла, що не може зупинити машину. 

Все сталося в одну мить: автомобіль мчався вперед, немов намагаючись втекти від неї. Вона відчула, як у грудях завмерло повітря. В голові спалахнули думки: «Це неможливо! Я не можу так закінчити свій день!» 

Досі спокійна Рита тепер відчувала, як паніка охоплює її. Вона кинула погляд у дзеркало заднього виду і побачила, як автомобілі за нею різко гальмують, намагаючись уникнути зіткнення. Всі звуки злилися в один гул, а думки закрутилися в танці страху.