9.

   У повітрі панувала напруга, як перед грозою. Вони стояли один перед одним, серця їх билися в унісон, ніби намагаючись нагнати час, що втратився між ними. Їхні очі зустрілися, і в цю мить світ навколо них зник. Все, що залишилось, — це момент, наповнений спогадами про минулі щасливі дні. 

Він обережно підійшов ближче, його рука знайшла її, обережно торкнувшись її щоки. Вона відчула тепло його дотику, і в її грудях спалахнула хвиля емоцій — радість, зворушення, ностальгія. Вона закрила очі, віддаючись цьому моменту, поки він нахилився, щоб поцілувати її. Коли їхні губи нарешті зустрілися, це було так, ніби весь світ навколо затих. Поцілунок був спочатку обережним, немов вони намагалися перевірити, чи це правда. Але з кожною секундою він ставав все пристраснішим, наповнюючи їхні серця теплом, яке вони не відчували так довго. Рита відповіла на дотики Андрія, стаючи ближчою, і він обняв її, притягуючи до себе, немов хотів захистити від усього, що їх розділяло. Тільки він вмів так цілуватися, що зносило дах. Бо у ці хвилини Рита взагалі втратила здатність думати логічно. Риту й досі відчувала потяг до Андрія. Й не могла цього пояснити. Але коли Андрій почав сильніше притискатися до Рити й руками гладити стегна жінки вона отямилася. Зрештою Рита вирішила першою припинити це божевілля. Треба зупинитися. Андрій цілував її так наче вона належить йому. Його язик був наче тореадор. Спритний та амбітний. Здавалося що він зовсім забув про те що було між ними. 

Ту прірву, яка вже давно виросла між ними. Та й взагалі зараз хтось може їх побачити й тоді буде ще гірше. 

Рита з силою відірвалася від Андрія. Й відійшла на безпечну відстань. Її волосся трохи вибилося з зачіски, а губи розмазалися від помади. 

— Андрію, досить. Це треба припинити. 

— Так ти маєш рацію варто припинити удавати ніби нам байдуже один до одного, — промовив Андрій важко дихаючи. 

— Не приймай цей поцілунок на свій рахунок. 

— Рито, не бреши ні собі, ні мені. Ти ж бачиш, що між нами й досі іскрить. 

— І що з того? Ти від цього щасливіший? 

— Рито я прошу тебе не роби помилок. Щоб потім не жалкувати. 

— Що ти маєш на увазі? — розсердилася Рита. 

— Спочатку впевнись, що готова впустити того свого дружка у своє життя, — зауважив Андрій. 

— А якщо я готова? То що? Ти відчепишся врешті від мене? — спитала Рита. 

— Рито, от навіщо ти знущаєшся? Тобі це приносить задоволення? 

— Ні, Андрію, це ти знущаєшся. У тебе є дружина й своє життя. Але при цьому ти цілуєш мене так ніби я для тебе єдина у цьому світі. Але я знаю, що це не правда. Й це називається справжнім знущанням, — промовила Рита й витерла сльози, що виступили на очах. 

Потім різко розвернулася й швидко пішла до вбиральні. Вона подивилася на себе у дзеркало. Вигляд у неї був не дуже відповідний. Вона витерла серветкою губи й знову нафарбувала. Потім поправила зачіску. Й сукню. Потрібно триматися. Треба бути сильною. Рита повторювала цю мантру не один рік. Але один поцілунок зачепив її броню. Й що тепер робити? Він просто її хоче. Бажає. У своє ліжко. Але не в життя. Рита була у цьому впевнена. Й від цього ставало дуже боляче.