7.1

— Дякую, що врятував мою дочку. Я навіть уявити не можу, що могло б статися... 

Губи Рити затремтіли й вона зі страхом в очах подивилася на Андрія. Як би не він, то Надійка могла б потонути. Але лякало Риту не тільки це. Вона так боялася зустрічі Андрія з донькою. Але здається він нічого не підозрює. Тільки б донька не наговорила зайвого. 

— Тобі теж спасибі за чай та сорочку. Я тобі обов'язково поверну, — відповів Андрій серйозно. 

— Не варто. Від господарів цієї квартири, яку я орендую залишилися деякі речі, які їм не потрібно. Тому як прийдеш додому викинь її й все. 

— У тебе тут затишно. Ти сама все облаштовувала? 

— Ні.У мене тут крім моєї китайської вази та купи особистих речей нічого немає. 

— Але квартира простора. Гарна. 

— Так. Хочеш ще чаю? — спитала Рита. 

— Та ні. Треба збиратися додому. Я й так вас затримав. 

— Дядько Андрій, ти вже йдеш? — до кухні зайшла стурбована Надійка. 

— Так, сонечко. Мені час. Дякую тобі й твоїй мамі за гостинність, — Андрій погладив дівчинку по густому русявому волоссю. 

— А ти ще прийдеш до нас у гості? Будь ласка, — Надійка подивилася на Андрія слізно. 

— Побачимо. Якщо твоя мама мені дозволить, — Андрій зиркнув у сторону Рити. 

— Мамо, ну, будь ласка. Дозволь дядьку Андрію прийти до нас ще раз, — Надійка підійшла до мами й обійняла її. Саме цього й боялася Рита. Що донечка прив'яжеться до Андрія. Й тоді їй буде важко приховувати правду. 

— Я подумаю над цим, — спокійно відповіла Рита. 

— Добре, я вже піду. А ти маленька розбійниця біжи швидко спати. А якщо завтра гулятимеш з мамою у парку ми там зустрінемося, — Андрій підморгнув дівчинці. 

— На добраніч, — промовила Надійка й поцілувала Андрія у щоку. Рита подивилася на Андрія й помітила, як він розчулився від дитячого поцілунку. Якби все склалося інакше... 

— Надійко, йди у свою кімнату, а я проведу Андрія до дверей, — сказала Рита до доньки. Надійка помахала Андрію на прощання й пішла до своєї кімнати. 

— Ну що проведеш мене? — поцікавився Андрій й одягнув піджак. 

— Так, звісно. Вже біля самих дверей Андрій зупинився й промовив до Рити: 

— Якщо ти не будеш проти я б хотів хоча б інколи бачитися з Надійкою. Просто я завжди хотів мати доньку, але як бачиш у нас з Вітою з цим не склалося. Й взагалі все моє життя не склалося. Одним словом у тебе дуже гарна й товариська донька. Я б не проти спілкування з нею. 

— Андрію, навіщо тобі це? Якщо ти так любиш дітей, то йди до дитбудинку. Там є багато дітей залишених батьківської любові. 

— Рито, я просто відчуваю, що готовий стати батьком. Й так можливо я всиновлю дитину. Але мені здається, що між нами з Надійкою виник зв'язок. Дружній звісно, — додав Андрій. 

— Тобі здалося. Просто Надійка зараз обмежена у спілкуванні. І саме тому вона так до тебе тягнеться, — збрехала Рита. 

— Можливо. Та я не прошу багато. 

— Андрію, не ускладнюй ситуацію. Не варто тобі бачитися з Надійкою. Так буде краще, — промовила Рита тихо. 

— Я не розумію чого ти так боїшся? 

— Нічого. Просто не має сенсу вам бачитися. Бо ми з тобою чужі люди, Андрію. Зрозумій це, — карбувала Рита. 

— Чомусь мені здається, що це не так, — припустив Андрій й взяв Риту за плечі.