7.

— Маргарито, як ти? Як Надін? — поцікавилася Вікторія коли Рита зателефонувала їй по відеозв'язку. 

— Дякую, добре. Вже трохи освоїлися. А як ви? — У відпустку збираємося. Нарешті. Лучано спить і бачить як ми нарешті покатаємося на лижах. До речі там не буде зв'язку тому ми на декілька днів випадемо зі звичного життя. 

— Сподіваюся все пройде спокійно. Й без проблем. 

— І я сподіваюся. Ти люба дзвони, якщо щось. Не соромся, — Вікторія широко всміхнулася.

— Ну тоді гарної вам відпустки. Чао, — помахала Рита й закрила ноутбук. 

Вікторія для неї стала не тільки наставницею, але й близькою людиною. Допомогла стати тим ким зараз була Рита. Впевненою й сильною жінкою. Рита зітхнула. Не так давно вона була вагітна й гадки не мала, що їй робити одній з пузом. Навіть наважилася написати листа Андрієві про те що у нього народилася донька. Але він ніяк на це не зреагував. Відповіді від нього Рита так і не дочекалася. Та Рита все одно була вдячна Господу за донечку. Її надію. Її любов. Рита так запрацювалася, що не помітила як настав вечір. Напевно Надійка вже її зачекалася. Рита вимкнула ноутбук. Встала з-за столу й пішла збиратися додому. 

Біля роботи її вже чекала донька з нянею. 

— Мамо, а ми тебе вирішили зустріти, — промовила дівчинка й обійняла маму. 

— Надійко, люба, я так скучила за тобою. 

— Я теж мамо. Ходімо в парк. Ти мені вчора обіцяла, — наполягала Надійка. 

— Гаразд. Тільки не надовго. Бо скоро вже стемніє. 

— Ура. Я йду в парк. Дівчинка побігла трохи вперед. Рита відпустила няню й пішла з донькою у парк. 

   Рита сіла на дерев'яну лавку й почала роздивлятися краєвид. Поки Надійка бігала навколо неї Рита поринула у спогади. Колись це місце було улюбленим для них з Андрієм. Тут вони разом годували лебедів у ставку, їли морозиво, а ще Андрій крав у неї поцілунки. Вони були щасливі й закохані. Чи їй так здавалося? Боляче коли кохана людина тебе зраджує. Але й це можна пережити. Рита посміхнулася. Вона навчилася протистояти усьому. Навіть цілому світу. Рита подивилася навкруги, але Надійки не було на звичному місці. Де вона поділася?

   Рита різко підскочила з місця. Й побігла шукати дівчинку. Назустріч їй йшли молоді пари та люди з дітьми. Все виражало безтурботність та спокій. Рита запанікувала. Їй стало страшно. Раптом її хтось викрав? Чи не приведи Господи збило авто. Рита важко задихала. Сльози відчаю полилися з очей. Жінка бродила по парку гукаючи дівчинку. Ноги самі привели її до ставка з лебедями. Рита вже майже втратила надію знайти свою дитину. Але раптом біля ставка вона побачила знайому фігуру. Це була Надійка. 

Рита підійшла ближче. Мала була вся мокра з голови до ніг. Вона сиділа на траві, а поруч з нею на колінах стояв чоловік. Він накинув на дівчинку свій піджак. Й тер їй руки. Хоча його сорочка теж була повністю мокра. Рита миттю підбігла до доньки й почала її роздивлятися. 

— Надійко, доню, що сталося? Чому ти тут? Як таке могло статися? 

— Вибач, що втекла від тебе й пішла без твого дозволу до ставка. Я хотіла подивитися на лебедів й погодувати їх. Але не втрималася й впала у воду. А цей добрий дядько мене врятував, — Надійка показала трохи убік де стояв чоловік й розмовляв телефоном. 

Рита піднялася й вже хотіла було подякувати незнайомцю коли зрозуміла, що рятівником її доньки є Андрій.

— Дякую, що врятував мою дочку. Я навіть уявити не можу, що могло б статися... 

Губи Рити затремтіли й вона зі страхом в очах подивилася на Андрія. Як би не він, то Надійка могла б потонути. Але лякало Риту не тільки це. Вона так боялася зустрічі Андрія з донькою. Але здається він нічого не підозрює. Тільки б донька не наговорила зайвого. 

— Тобі теж спасибі за чай та сорочку. Я тобі обов'язково поверну, — відповів Андрій серйозно. 

— Не варто. Від господарів цієї квартири, яку я орендую залишилися деякі речі, які їм не потрібно. Тому як прийдеш додому викинь її й все. 

— У тебе тут затишно. Ти сама все облаштовувала? 

— Ні.У мене тут крім моєї китайської вази та купи особистих речей нічого немає. 

— Але квартира простора. Гарна. 

— Так. Хочеш ще чаю? — спитала Рита. 

— Та ні. Треба збиратися додому. Я й так вас затримав. 

— Дядько Андрій, ти вже йдеш? — до кухні зайшла стурбована Надійка. 

— Так, сонечко. Мені час. Дякую тобі й твоїй мамі за гостинність, — Андрій погладив дівчинку по густому русявому волоссю. 

— А ти ще прийдеш до нас у гості? Будь ласка, — Надійка подивилася на Андрія слізно. 

— Побачимо. Якщо твоя мама мені дозволить, — Андрій зиркнув у сторону Рити. 

— Мамо, ну, будь ласка. Дозволь дядьку Андрію прийти до нас ще раз, — Надійка підійшла до мами й обійняла її. Саме цього й боялася Рита. Що донечка прив'яжеться до Андрія. Й тоді їй буде важко приховувати правду. 

— Я подумаю над цим, — спокійно відповіла Рита. 

— Добре, я вже піду. А ти маленька розбійниця біжи швидко спати. А якщо завтра гулятимеш з мамою у парку ми там зустрінемося, — Андрій підморгнув дівчинці. 

— На добраніч, — промовила Надійка й поцілувала Андрія у щоку. Рита подивилася на Андрія й помітила, як він розчулився від дитячого поцілунку. Якби все склалося інакше... 

— Надійко, йди у свою кімнату, а я проведу Андрія до дверей, — сказала Рита до доньки. Надійка помахала Андрію на прощання й пішла до своєї кімнати. 

— Ну що проведеш мене? — поцікавився Андрій й одягнув піджак.