5.

— Мамо, а чому в мене немає тата? — Надійка підійшла до Рити й подивилася на неї з сумом в очах. 

— Сонечко, я ж казала тобі, що твій тато пішов від нас ще тоді коли ти була у мене в животику, — пояснила Рита. 

Жінка не хотіла казати Надійці правду до кінця, але й вигадувати всілякі дурниці стосовно того що у неї помер тато вона теж не хотіла. Бо всіляке буває. Раптом Андрій якимось дивом дізнається про доньку. Що тоді? Краще казати як є. Ну майже як є. Але того факту, що Андрій їх покинув не змінити. 

— А чому він нас покинув? — допитувалася Надійка. 

— Ну ми з ним посварилися. Сильно. Й образили одне одного. Тому так і сталося. 

— Це дуже сумно. Мені б хотілося, щоб ви були разом, — Надійка сумно всміхнулася. 

— Доню, якби в житті все було так просто... Рита обійняла доньку й поцілувала в маківку. Серце надривалося від болю. Бо Рита знову згадала все що пережила тоді. Сім років тому. Зраду чоловіка якого кохала понад усе на світі. Сестру яка все життя ненавиділа її. Все, що було. Надійка єдине найкраще, що залишилося від її минулого. 

— Мамо, я тебе дуже люблю. Й завжди буду слухати. Чесно, чесно, — промовила дівчинка. 

— Я тебе теж люблю. І знай, що ніколи не покину. А тепер час чистити зубки й спати, — промовила Рита з ласкавою посмішкою. 

— Добре, матусю. Надійка пішла до ванної, а Рита вирішила зробити собі каву. Й трохи розслабитися. Гаряча ванна їй би зараз не завадила. Питання доньки збентежили жінку. А якщо Андрій й справді дізнається про доньку? Що тоді? Як вона викрутиться? Але головне, щоб Віталіна часом про все не пронюхала. Бо тоді їм з донькою загрожує реальна небезпека. Рита подивилася на годинник. Їй теж не завадило б відпочити як треба. Завтра у неї на роботі купа справ. Жінка зітхнула й допила вже остигле американо. Наступного дня Рита з помічниками поїхала до центру розвитку для дітей з вадами зору. Щоб роздати їм подарунки та трохи поспілкуватися. Дітки виявилися дуже розумними й привітними. Рита приємно провела час. 

— Сеньйоро, Фернандес, дякую вам за увагу. Подарунки та маленький майстер — клас, — промовив Микола Земець. Директор центру. 

— Це не тільки моя заслуга. А й усього нашого фонду. — Так. Згоден, але все одно дякую. Й до речі чи можна вас запросити на горнятко кави? Коли у вас буде можливість, — поцікавився Микола й посміхнувся.  

Рита не знала що відповісти чоловіку, бо й сама не знала чи готова до такого повороту подій. Так Микола Вікторович був чоловіком привабливим й молодим судячи з всього. Не більше тридцяти п'яти років. Але Рита все ще не оправилася від ран, які їй наніс Андрій. 

— Я подумаю, — відповіла Рита. Щоб дати собі час на роздуми. Можливо й справді варто почати нове життя? Врешті решт не бути їй все життя одною. 

— Чекатиму з нетерпінням. 

— До побачення, Миколо Вікторовичу. Була рада познайомитися, — Рита простягнула руку чоловіку. 

— До побачення, Маргарито Семенівно, — Земець міцно стиснув її долоню й досить довго на думку Рити не відпускав.