5.

— Мамо, а чому в мене немає тата? — Надійка підійшла до Рити й подивилася на неї з сумом в очах. 

— Сонечко, я ж казала тобі, що твій тато пішов від нас ще тоді коли ти була у мене в животику, — пояснила Рита. 

Жінка не хотіла казати Надійці правду до кінця, але й вигадувати всілякі дурниці стосовно того що у неї помер тато вона теж не хотіла. Бо всіляке буває. Раптом Андрій якимось дивом дізнається про доньку. Що тоді? Краще казати як є. Ну майже як є. Але того факту, що Андрій їх покинув не змінити. 

— А чому він нас покинув? — допитувалася Надійка. 

— Ну ми з ним посварилися. Сильно. Й образили одне одного. Тому так і сталося. 

— Це дуже сумно. Мені б хотілося, щоб ви були разом, — Надійка сумно всміхнулася. 

— Доню, якби в житті все було так просто... Рита обійняла доньку й поцілувала в маківку. Серце надривалося від болю. Бо Рита знову згадала все що пережила тоді. Сім років тому. Зраду чоловіка якого кохала понад усе на світі. Сестру яка все життя ненавиділа її. Все, що було. Надійка єдине найкраще, що залишилося від її минулого. 

— Мамо, я тебе дуже люблю. Й завжди буду слухати. Чесно, чесно, — промовила дівчинка. 

— Я тебе теж люблю. І знай, що ніколи не покину. А тепер час чистити зубки й спати, — промовила Рита з ласкавою посмішкою. 

— Добре, матусю. Надійка пішла до ванної, а Рита вирішила зробити собі каву. Й трохи розслабитися. Гаряча ванна їй би зараз не завадила. Питання доньки збентежили жінку. А якщо Андрій й справді дізнається про доньку? Що тоді? Як вона викрутиться? Але головне, щоб Віталіна часом про все не пронюхала. Бо тоді їм з донькою загрожує реальна небезпека. Рита подивилася на годинник. Їй теж не завадило б відпочити як треба. Завтра у неї на роботі купа справ. Жінка зітхнула й допила вже остигле американо. Наступного дня Рита з помічниками поїхала до центру розвитку для дітей з вадами зору. Щоб роздати їм подарунки та трохи поспілкуватися. Дітки виявилися дуже розумними й привітними. Рита приємно провела час. 

— Сеньйоро, Фернандес, дякую вам за увагу. Подарунки та маленький майстер — клас, — промовив Микола Земець. Директор центру. 

— Це не тільки моя заслуга. А й усього нашого фонду. — Так. Згоден, але все одно дякую. Й до речі чи можна вас запросити на горнятко кави? Коли у вас буде можливість, — поцікавився Микола й посміхнувся.  

Рита не знала що відповісти чоловіку, бо й сама не знала чи готова до такого повороту подій. Так Микола Вікторович був чоловіком привабливим й молодим судячи з всього. Не більше тридцяти п'яти років. Але Рита все ще не оправилася від ран, які їй наніс Андрій. 

— Я подумаю, — відповіла Рита. Щоб дати собі час на роздуми. Можливо й справді варто почати нове життя? Врешті решт не бути їй все життя одною. 

— Чекатиму з нетерпінням. 

— До побачення, Миколо Вікторовичу. Була рада познайомитися, — Рита простягнула руку чоловіку. 

— До побачення, Маргарито Семенівно, — Земець міцно стиснув її долоню й досить довго на думку Рити не відпускав.

  Рита все ж таки погодилася піти на каву з Миколою. Давно вона нікуди не виходила й хоч іноді чоловіча увага їй була потрібна. Микола запросив її до невеликого ресторану на березі озера. Тут було дуже гарно й затишно. Справжня романтика. Вони сіли за столик на терасі, яка виходила на саме озеро. Рита подивилася на нього. Воно було прозоре й чисте. Подекуди тут плавали селезні та співали пташки. 

— Ну як вам? Подобається? — поцікавився Микола. 

— Так. Дуже. Давно я не була на батьківщині. Дуже сумувала за цим відчуттям... 

— То ви з України? А з якого міста? — Микола трохи здивований подивився на Риту. 

— Звідси. З Темноводська. — Справді? І як ми раніше не зустрілися? 

— Не знаю. Мабуть, така у нас доля, — пожартувала Рита. 

Микола посміхнувся й Рита помітила, що він досить привабливий чоловік. Звісно по своєму. Не у класичному розумінні. Але він володів харизмою й це робило його цікавим. Рита відпила ковток кави з молоком. Й подивилася на озеро. На хвилину її охопила легка безтурботність. 

— Маргарито, як довго ви жили в Італії? 

— Майже шість років. Я туди випадково потрапила. Моя картина сподобалася одній італійській школі мистецтв. Вони зі мною зв'язалися й запропонували там навчання. Звісно це був хороший спосіб поїхати звідси якнайшвидше. 

— Виходить ви просто тікали? 

— І так і ні. У цьому місті мене нічого не тримало. Тільки біль і образи. Я хотіла покінчити з цим раз і назавжди. 

— Зрозуміло. А чому повернулися? 

— Так склалися обставини. Та сподіваюся я тут не надовго. 

— Краще було б навпаки, — промовив Микола. 

— Чому? 

— Бо тоді ми змогли б познайомитися ближче. Рита посміхнулася. Микола теж. Вперше за довгий час їй хтось симпатизував. 

Іноді приємно відчути себе жінкою. Принесли десерт який Микола замовив до кави. Тирамісу. Рита вирішила піти до вбиральні й трохи припудрити носа та помити руки. Коли жінка вийшла у коридор, то не очікувала, що зіткнеться з тією людиною яку бажала уникати. З вбиральні вийшла Віта. Вони витріщилися одна на одну. Й декілька секунд витримали погляди. Потім Віта закинула підборіддя до верху й увімкнула режим королеви. 

— Кого я бачу? Маргарита Фернандес. Чи як там тебе? — Віта зло всміхнулася. 

— Добридень, Віталіно. Сподіваюся ти не збираєшся розбиратися на людях? — стримано вимовила Рита. 

— Навіщо ти повернулася? Хочеш надолужити минуле? — Віта скривилася.