Розділ 27 "Знищене кохання"

Вікторія

Наважитись у думках набагато легше, ніж втілити їх у життя. Катя порадила мені зачекати, дати Ярославу час, щоб охолонув, і спокійно обміркувати свої дії. Я погодилася, бо насправді досконало уявляла лише свій приїзд, а от розмова здавалася чимось надскладним. З чого почати? Як триматися і не заплакати? Які аргументи навести, щоб він побачив підступність свого фальшивого друга?

Було важко…

Я навіть в зошиті писала слова, які хотіла б йому сказати. Змучилася за цілий тиждень настільки, що почала себе погано почувати, кожного ранку, перед тим як встати з ліжка, доводилося боротися з запамороченням. Катя вже почала непокоїтися і вимагати, щоб я записалася до лікаря. А я знаю чому так, бо останнім часом я дуже мало їм. Можу перекусити бутербродом у їдальні, а ввечері знову випити чаю з якоюсь випічкою. Катя не знає, інакше вже сварила б мене. Вона і так бурчить, що я стала байдужою до усього. А в мене просто не вистачає сил, хочеться лягти і заснути до того моменту, коли побачу його. Прокинутися від жахливого сну і потрапити в його теплі, затишні обійми, почути слова підтримки, відчути поцілунок у скроню і серцебиття, яке точно скаже, що він закоханий.

Як давно це було…

 Минув лише тиждень, а таке відчуття, що кілька років. За цей короткий період я стала іншою, наче мені додали десяток років, на душі з’явилася тяжкість, яка не зникає ні вдень, ні вночі.

— Готова? — до кімнати зазирає серйозна Катя.

— Так, — беру сумку і разом спускаємося на вулицю.

— Ти знову бліда, — бурчить подруга, але я мовчу, тому вона лише зітхає. — Потрібно було парасолю взяти, дощ буде.

— Не цукрова, — обіймаю її, прощаючись, і поспішаю на маршрутку.

Коли сідаю у потяг, починаю нервувати. До зустрічі вісім годин, а я вже собі місця не знаходжу. Одразу лягаю і намагаюся заснути, якщо усю ніч буду боротися з думками, на ранок і двох слів зв’язати не зможу. Не знала, що я така не впевнена. На диво, заснути вдається легко, а прокинувшись знову змагаюся з запамороченням...

З вокзалу я одразу їду до Ярослава, щоб зловити його вдома. Знаю, що маю пожмаканий вигляд, але кращим він не стане, я цілий тиждень нервувала та хвилювалася. Перед його будинком ще раз роблю спробу подзвонити, але без успіху. Доводиться пів години чергувати біля під’їзду, щоб увійти. Коли підіймаюся ліфтом, серце вистукує на увесь будинок. Мені так страшно, що він відмовить, або взагалі не відчинить, подивившись у вічко. Тоді всі старання будуть марними і мій єдиний план з тріском провалиться. Перед квартирою я кілька хвилин намагаюся заспокоїти дихання, згадуючи усі можливі прийоми з медитацій.

Натискаю на дзвінок, відчуваючи, як німіють від страху ноги. Дихаю глибоко і часто, але нічого не допомагає. Час очікування здається вічністю. Коли у дверях прокручується замок, з моїх губ зривається якийсь хрип. Чи то від полегшення, чи від страху. Двері помалу відчиняються і переді мною виникає… Жінка. Застигаю. Вона у сорочці, яка здається на ній аж занадто короткою.

— Ви до кого? — дивиться на мене уважно. Хочу щось сказати, але не виходить. Перед очима усе пливе, губи пересохли, а повітря здається дуже гарячим.

— Я… — вичавлюю з себе. Усі підготовані слова вмить стали не потрібними. Як істинна наївна студентка такого розвитку подій я не передбачала.

— Що? Сплутала? — уточнює.

— Н-ні, — хитаю головою, відчуваючи себе справжньою дурепою. Як гидко…

— Ярчику, ти когось чекаєш? — голосно запитує, розвернувшись обличчям до квартири.

— Ні, — чую його голос і це допомагає мені відмерти.

— Я сплутала, — це все, що можу вичавити з себе.

Розвертаюся і лечу сходинками так швидко, як тільки можу. Я не плачу, мені просто хочеться зникнути. Розчинитися у повітрі, згоріти у тому вогнищі, що палає всередині. Що завгодно, тільки б не відчувати того болю, що скручує спазмами і рве залишки серця на дрібні шматочки. Йду швидко, куди очі дивляться, тільки б подалі від його будинку.

Дуже хочеться пити. Підходжу до кіоску на зупинці, але руки так трясуться, що продавчині доводиться мені допомагати рахувати гроші. Вона запитує чи не потрібна мені допомога, дивиться співчутливо. Хитаю головою, відходжу і відпиваю воду. На автоматі їду до вокзалу, беру квиток і у прострації чекаю дві години до потягу. До батьків я не збиралася заходити. Навіть якби хотіла, не змогла б це зробити у такому стані. У мене дуже печуть очі, але заплакати не можу. Якась апатія і байдужість до всього.

У стані напівдрімоти я повертаюся до Києва. Міста, яке остаточно стане моїм домом, бо у Дніпрі все нагадуватиме про Ярослава. Навряд чи я зможу туди знову повернутися. Щоб забути потрібно бути якнайдалі, правда ж? На диво, усі думки логічні та чіткі. Прокручую у голові все, що сталося зі мною за останні місяці, наче передивляюся знайомий фільм. Я знаю, що маю робити, але не вистачає сил відрубати по живому. Першу годину я намагалася навіть виправдати його зраду. Страшно й уявити до чого може призвести кохання — до втрати особистості. Коли чую знайому мелодію, спочатку смикаюсь, а за секунду приходить розуміння, що я більше нічого не чекаю. Дзвінків не буде…

— Катю, — починаю говорити першою, — зможеш мене зустріти за годину?

— Звісно, — подруга нічого не запитує, усе одразу розуміє.

Вона чекає мене на пероні. Занепокоєна, бліда, розгублена. Бачить мене і ледь стримується, щоб не заплакати. Дивна. Я ж не плачу.

— Привіт, — мій голос глухий, але спокійний.

— Я таксі викликала, — блукає поглядом по моєму обличчю.

— Оце ми з тобою марнотратки, ще й стипендію не встигли отримати, а вже витрачаємо її, — слова даються легко. Десь на підсвідомому рівні я навіть пишаюся собою, що не влаштовую істерик. — Поїдемо?

— Так-так, — Катя бере мене під руку, міцно її стискаючи. — Відчиняє дверцята таксі і чекає поки сяду.

Починаю дратуватися, що вона зі мною панькається. Перед гуртожитком не дозволяю їй цього зробити, виходжу першою.