Розділ 24 "Друзі бувають різними"

Вікторія

Гучна музика клубу перебиває усі мої серйозні думки. Намагаюся нічого не забути, і коли прийде Ярослав, сказати усе правильно. Мені вистачило цілого тижня, щоб гарно усе обміркувати та прийняти рішення. Я готова поговорити і поділитися набридливими страхами. Розкажу як є, відкрию душу та поділюся сумнівами. Впевнена, що він зрозуміє і не буде ображатися. А ще скажу, що дуже хочу і готова йому вірити, бо маю сильні почуття. Досить боятися, я хочу бути відкритою перед коханим.

Дивлюся на годинника: майже одинадцята, він мав тут бути давно. Писати повідомлення немає сенсу, якщо досі не прийшов, значить має важливі справи. Дівчата танцюють, іменинниця у центрі кола обіймається з якимось хлопцем. Усім весело. Я підтримую їхню радість тільки візуально, усміхаюся, але всередині напружена. Наша розмова вирішить подальшу долю стосунків, тому не можу розслабитися.

Протягом тижня ми листувалися, але важливу тему не підіймали. Домовилися, що побачимося у клубі і поговоримо. Я так чекаю… У мене навіть долоні спітніли від хвилювання. А ще я старанно готувалася до сьогоднішнього вечора: одягнула чорну сукню, яка сподобалася Ярославу, зробила зачіску та вечірній макіяж, замінила свою звичну білизну на більш відверту. Хочу бути для нього особливою, бачити у темно-сірих очах захват.

Серце починає гучно стукотіти, коли помічаю Женю. Встаю з місця, щоб не пропустити появу Ярослава, але його поки не видно. Роблю ковток соку, повертаючись на місце. Очікування страшенно виснажує. Дістаю телефон, перевіряючи на наявність нових повідомлень. Порожньо…

Спостерігаю за тим, як Лілька висне на шиї у Євгена, щасливо усміхаючись. Аж шкода її стає, вона кохає, але не отримує взаємності. Мабуть, це дуже боляче. Вони разом ідуть до столика, киваю Жені, який махає мені рукою. Лілька щось щебече йому на вухо, обіймає, пропонує випити. Такою щасливою вмить зробилася.

Знову дістаю телефон, моє терпіння вичерпується, тому пишу коротке повідомлення.

Я: Ти приїдеш?

Надсилаю, стискаю пальцями смартфон, очікуючи хоч на якусь реакцію чоловіка. З’являється навіть думка, що він взагалі не приїде. Але телефон вібрує, змушуючи серце шаленіти від хвилювання.

Ярослав: Через пів години буду. Чекаєш?

Я: Так, дуже.

Вуста розтягуються в усмішці, вона здається вистражданою після довгого тижня роздумів.

— Привіт, — наді мною роздається голос Євгена. Я навіть не помітила, що Лілька повернулася на танцмайданчик, а він лишився.

— Привіт, — відповідаю голосно.

— Як справи? Не танцюєш? — сідає поряд на диванчику.

— Ні, Ярослава чекаю.

Він киває, відхилившись на спинку дивана. Дивиться на танцмайданчик, п’є алкоголь, щось читає у телефоні. Розмов не заводить і це мене влаштовує, бо усі думки тільки про розмову з Ярославом. Потім він встає і відходить кудись. Це мені подобається ще більше, але повертається швидко і ставить переді мною коктейль.

— Е-м-м, я…

— Безалкогольний, — говорить голосно, сідаючи на те саме місце. — Якось дивно, що всі п’ють, а ти відділилася.

— Не потрібно, у мене сік був.

— За іменинницю, — підіймає склянку з алкоголем, чекаючи мене. Незручно відмовити, цокаюся і куштую напій. Щось цитрусове, прохолодне і справді без алкоголю. З танцмайданчика на нас позирає Лілька, але не підходить. Тільки б не завела сварку, мені вона зараз ні до чого, зі своїми проблемами розібратися б. — Може, потанцюємо? — запитує чоловік, коли починає грати повільна мелодія.

— Вибач, немає бажання, — роблю ще один ковток напою.

— Тоді дозволь розважити розмовою під час очікування? — спирається плечем на спинку дивана, чекає моєї відповіді. Киваю, хоча не налаштована на розмови. Хоч би швидше приїхав Яр, хочу в його обійми, і піти звідси.

— Добре, — знизую плечима.

Він салютує мені і робить ковток, я теж відпиваю напій. Стає якось спекотно. Мабуть, від хвилювання. Мені не дуже зрозуміле його бажання сидіти поряд. Лілька погляду не зводить. Хіба ж він не розуміє очевидного?

— Як ваші стосунки з Яром? Все добре? — уважно дивиться на мене.

— Так, тільки відстань заважає часто бачитися.

— Рідко приїжджаєш?

— Це вперше.

— Серйозно? І мій друг втрачає такі дорогоцінні хвилини? Так і дівчину вкрадуть, — жартує, весело сміється.

— Не вкрадуть, — говорю впевнено, вона уміє захищатися.

— Дивуюся, що він зважився на такий крок, ми давно знайомі, раніше він вважав дурнею будь-які стосунки.

— Все змінюється, — стенаю плечима. Зараз мене ніщо не змусить сумніватися, я повністю впевнена у рішенні продовжити наші стосунки, вірю Ярославу.

— Так-так, змінюється… — задумується, знову салютуючи склянкою.

Роблю кілька ковтків напою і відставляю. Щось мені так спекотно стало, аж дихати немає чим. Хочеться вийти на вулицю, подихати свіжим повітрям. Шукаю очима Катю, але бачу її крізь якусь пелену. Перед очима все пливе, стан погіршується за долю секунди. Хочу встати, але Женя притримує за руку, змушуючи сісти.

— Що сталося? — голос занепокоєний, але його обличчя розпливається.

— Мені погано, — сама не впізнаю свого голосу. — Можеш погукати Катю?

— Я допоможу, сідай зручніше, — тисне на плечі, відхиляючи мене на спинку диванчика.

Сідає надто близько, здавлює руками талію, через що дихати стає ще важче. Заплющую очі, бо у голові крутиться. Чому мені так погано? Де Катя? Всередині зароджується паніка, але тіло абсолютно не слухається, я не можу навіть Євгена відштовхнути.

— Женю, прибери руки, — я хочу сказати грубо, але звучить тихо-тихо.

— Зараз краще стане, дихай глибоко, — його пальці торкаються мого обличчя.

Я розумію, що він хоче зробити, але нічого не можу вдіяти, мої рухи виходять млявими та безрезультатними. Я намагаюся його відштовхнути, але сил не вистачає. Відчуваю його долоню на своєму стегні, липкий і неприємний дотик. А потім він мене цілує, різко та огидно. Навіть не намагаюся відштовхнути, бо ось-ось втрачу свідомість.