Розділ 23 "Бажання вірити"

Вікторія

— Сонце, — чую шепіт Каті крізь тривожний сон. Вона легенько торкається мого плеча. — Я чай тобі зробила.

— Щось не хочеться, — мугикаю у мокру від сліз подушку.

— Знову він, — зітхає подруга, коли на тумбочці починає вібрувати телефон.

— Перевертаюся на інший бік і закриваю вуха долонями. Не можу чути цей звук. Всередині нестерпний біль, він не минув і після ночі сліз.

— Сідай, нумо, потрібно поснідати, — Катя тягне мене за руку, змушуючи сісти.

У голові крутиться, волосся закудлане, про обличчя навіть думати не хочу, очі страшенно печуть. Катя подає мені чашку з чаєм і ставить на коліна тарілку з бутербродом.

— Їсти не хочу.

— Тільки спробуй не з’їсти, — говорить суворо. — Це найменший бутерброд на світі.

За спиною знову вібрує телефон. Заплющую очі, зціплюючи зуби до болю.

— Може, поговориш з ним? — обережно запитує подруга.

— Не можу, — промовляю глухо. Тільки згадаю ті повідомлення, мене накриває істерика.

— Давай я поговорю? Поясню, куди йому слід йти.

— Не потрібно, — хитаю головою, ковтаючи теплий чай.

Вчора я приїхала до гуртожитку і пішла до Каті. Її сусідки роз’їхалися по домівках і це дало можливість залишитися у неї на ніч. Не пам’ятаю, що розповідала і чи зрозуміла мене Катя, бо слова були перемішані зі схлипами. Вона дала заспокійливе і невдовзі я заснула під постійну вібрацію смартфона.

— Не розумію, навіщо дзвонити? — заводиться Катя. — Козел такий! — гучно зітхає, але не продовжує обсипати Яра прокльонами. — Вікуль, а ти правильно усе зрозуміла? — запитує уже тихіше.

— А це можна зрозуміти якось інакше? — питаю, не підіймаючи на неї очей.

— Ні, — говорить тихо, сідаючи поряд. — Поїж, будь ласка.

— Я трішки пізніше. Обіцяю, — намагаюся їй усміхнутися, але вуста не слухаються.

Короткий стук змушує нас звернути погляди на двері. Зранене серце знову ріже по живому. Хоча я зараз не впевнена, що він реально стоїть переді мною. Може, це галюцинація на фоні стресу? Його очі потемніли від гніву, від такого погляду хочеться закритися, втекти якнайдалі, але сил поворухнутися немає.

— Вийди, — кидає Каті, проходить всередину.

— І не подумаю. Це ти вих…

— Тобі допомогти? — гаркає так, що навіть моя відважна подруга замовкає. Яр робить крок до неї, лякаючи своєю рішучістю.

— Катю, — в моєму голосі шелестить приреченість, — все добре.

Я не маю сил з ним розмовляти, але розумію, що він не піде просто так, якщо вже прорвався сюди і знайшов мене.

— Я буду поряд, — кидає Катька і виходить.

— Вікусь, — він підходить, змушуючи мене підхопитися з ліжка, щоб бути якнайдалі. Втискаюся спиною у підвіконня, пропалюючи очима підлогу.

— Навіщо ти прийшов? — стримую сльози, які вже готові зірватися.

— Поговорити, — важко зітхає. Простягає до мене руку, але лишається без відповіді. — Я скажу шаблонну фразу, але вона правдива. Ми давно не були з Ларою.

— З минулих вихідних? — не впізнаю свого голосу.

— Дідько! Просто під замовлення, — дратується, мені навіть чутно, як він часто дихає від гніву. — Так, ми бачилися, але між нами нічого не було. Ми не спали, не цілувалися і навіть не обіймалися. Просто перекинулися кількома словами, перетнувшись у ресторані.

— А чому ж так? — прикладаю долоні до грудей, як до відкритої рани, наче цей жест заглушить біль. Він отруйними мацаками розповзається тілом. — Не сподобалися фотографії?

— Віко, — гаркає, але швидко опановує себе. Лише видихає повітря, як паротяг. — Йди сюди, — підходить, смикає за руку, не звертаючи уваги на мій супротив. — Нам все одно доведеться поговорити, інакше я ніколи не піду звідси, — змушує мене сісти на ліжко. Сам сідає переді мною на підлогу, обіймаючи за ноги. Хочу відсторонитися, але він міцно тримає. — Кицю, вислухай мене, будь ласка, — намагається говорити тихо, але його міцні обійми говорять про хвилювання. Не можу вичавити й слова, витираю сльози долонями, стримуючи схлипи.

— Кілька разів ми переспали, але це було давно, ще до нашого знайомства. Не знаю, навіщо вона написала і на що сподівалася, мені не цікаво.

— Скільки їх таких?

— Багато, — говорить тихо.

— Секс без почуттів їх влаштовував? — мої слова звучать грубо. За нормального стану, я ніколи не запитала б такого.

— Так.

— А тебе?

— І мене теж. Тільки не з тобою, — кладе голову на мої коліна. — Зараз все інакше, я хочу бути з тобою постійно. Це абсолютно інше відчуття, не схоже ні на яке інше.

— Чому не з нею? Вона ж явно досвідченіша за мене і завжди поряд, не потрібно їхати так далеко заради сексу.

— Я приїхав не заради нього, — дратується, але не відпускає. — Бо подобаєшся мені ти, а не вона. Бо я хочу бути з тобою, готовий чекати і летіти тільки ти погукаєш, — віддирає мої долоні від мокрих щік і цілує їх по черзі. А я просто плачу, не стримуючи себе.

— Кицю, не ріж мені серце, — обіймає мене, потім сідає поряд. З силою притискає до себе і втикається носом у шию. — Я закоханий у тебе, — шепоче. — Твій аромат в’ївся під шкіру, я не те що спати, навіть обіймати нікого не зможу, боюся, щоб він не вивітрився.

— Яре… — хочу звільнитися, відчуваючи, що знову тану від його слів.

— Не жени мене, — міцніше стискає в обіймах. — Я тебе не чіпатиму, тільки дозволь бути поряд. Ходімо прогуляємося? Поснідаємо десь.

— Мій вигляд не годиться для прогулянок.

— Ти потрібна мені будь-якою. Ну я справді не знаю, чому вона написала зараз. Повернуся додому і обов’язково повідомлю, що вже не самотній, навіть накажу видалити мій номер.

— Не хочу, щоб ти говорив з нею. Навіть не підходь, — згадую її відверту білизну, порівнюючи зі своєю майже пуританською. Хоча до цього вона мені здавалася вкрай сексуальною.  

— Я дожився до того, що погоджуюся на такі умови, — цілує мене у плече крізь футболку. — Підемо? Проведемо цей день удвох?