Розділ 22 "Серце на частини"

Вікторія

— Не знаю, що сказати, — відходжу від шоку. Дивлюся на Ярослава і не вірю, що усе відбувається насправді.

— Скажи, що рада.

— Звісно! Дуже! — усміхаюся, знову потрапляючи до його обіймів.

— Як божевільний летів до тебе, — розтискає обійми, бере мене за руку. — Що бажаєш?

— Для початку, мені б переодягнутися, — кидаю погляд на вхід, шукаючи Катю, але її не видно.

— Добре, сьогодні твоя черга запрошувати мене у гості, — промовляє задоволено. — Хоча, ти в цій сорочці така мила студентка, — знову притягує мене до себе. — Мені ще більше хочеться тебе спокушати, — шепоче на вухо.

— А я й не проти, — усміхаюся і коротко цілую його у щоку.

Разом йдемо до гуртожитку, Ярослава без проблем пропускають. Перед дверима кімнати нервую, багатою нашу обстановку назвати не можна. Дівчата ще на заняттях, і це неабияк тішить, не хочу їм щось пояснювати.

— Тебе влаштовують такі умови? — запитує, оцінивши поглядом кімнату.

— Наче у мене є вибір, — мені трохи незручно, але намагаюся цього не показувати.

— Я можу допомогти з житлом, — проходить і сідає на ліжко.

— Тобто? — зупиняюся на пів дороги до шафи.

— Винайняти для тебе квартиру, — на обличчі немає й натяку на жарт.

— Ти що? — гублюся. — Ні, про це не може бути й мови.

— Чому?

— Бо так не правильно, — пояснюю трохи обурено.

— Це ти так думаєш, я вважаю інакше, правильним було б створити для тебе комфортні умови. Я можу це собі дозволити.

— А я ні, мені комфортно тут, поряд живе Катя. Так набагато легше займатися, можна на місці порадитися з дівчатами.

— Можеш не вигадувати нічого, я почув твоє «ні», — хмикає ображено.

— Що мені одягнути? Куди ми підемо? — вирішую змінити тему. Відчиняю шафу, тягнуся рукою до сукні, класичні штани потрібно негайно замінити на щось романтично-ніжне.

— Що ти не одягнула б, я це зніму, — серйозно промовляє за спиною, викликаючи у мене усмішку і збентеження.

— Дозволиш мені залишитися наодинці на кілька хвилин?

— Ти серйозно? Соромишся? — питає з недовірою.

— Я швидко, — уникаю його прямого погляду.

— Ти не припиняєш мене дивувати, — подорожує по мені очима. — Добре, — підводиться і виходить.

Швидко переодягаюся у легку блакитну сукню з прозорими рукавами, збираюся її застебнути, але двері відчиняються, змушуючи мене здригнутися від неочікуваності.

— Віко… — затинається Ярослав, — о, я допоможу, — зачиняє за собою двері і підходить. Повільно веде вгору блискавку, ніжно зачіпаючи пальцями шкіру, а моє серце заходиться ще гучнішим стукотом. Застебнувши, цілує у шию, розганяючи тілом бажання вже нікуди не ходити.

— Сюди хтось має прийти? — запитує тихо, знову цілуючи.

— Так, — гучно ковтаю, — дівчата.

— Тоді ходімо, — розвертає мене обличчям, наче ляльку. Від його обіймів та близькості я забула, що збиралася робити. — Хотів сказати, щоб ти взяла якісь речі, хоча я не проти одягнути тебе у свою футболку на усі вихідні, — дивиться так, що ноги підкошуються.  

— Добре, візьму.

Він киває і виходить. Складаю у сумку білизну, футболку та джинси. Збираю волосся, поправляю макіяж, взуваю білі кеди і поспішаю до Ярослава.

Не питаю, куди ми йдемо, мені байдуже, тільки б з ним. Чоловік тримає мене за руку, підводить до таксі та допомагає сісти. Схоже, у нього вже є план проведення спільного вікенду, нехай він буде для мене сюрпризом, я йому повністю довіряю.

В авто він обіймає мене за талію, а я кладу голову на його плече. Радісно, затишно і спокійно. Поряд з ним добре навіть мовчати. Авто зупиняється біля готелю. Він кидає на мене погляд, але нічого не говорить, розраховується і допомагає вийти.

— Я переодягнуся і підемо кудись повечеряємо, — веде мене всередину будівлі.

— Добре, — усміхаюся, відчуваючи легке хвилювання. Ми так давно не бачилися, що до мене повернулася якась незручність.

На рецепції він забирає ключі, веде мене до ліфтів. Натискає кнопку шостого поверху, обіймаючи мене за талію. Втикаюся носом у футболку, заплющую очі, слухаючи стукіт його серця, в грудях здіймається хвиля трепету. Я не хочу нікуди ходити. Соромно таке сказати в слух, але хочу бути тільки з ним, зачинитися у номері і не виходити до самого від’їзду. Говорити, мовчати, цілуватися, відчувати на собі його обійми, насолоджуватися близькістю… Кладу долоні на його спину, але ліфт зупиняється і доводиться виходити. Ярослав відчиняє карткою двері, пропускає мене першою. Номер просторий і затишний. З широким білосніжним ліжком та усім необхідним для комфортного проживання.

— Гарно, — виношу вердикт.

— Угу, гарно, — ззаду мене обіймають руки Ярослава. — Вікусь, — його шепіт розносить тілом струм. — Я скучив, — міцніше притискає до себе. Ковзає долонями по талії, стискає стегна, підіймається по животу до грудей. — Страшенно. До ломоти у тілі.

— Я теж, — схиляю голову на його плече, насолоджуючись приємними дотиками.

Під умілими пальцями чоловіка, блискавка на сукні легко їде вниз. Він рвучко розвертає мене до себе, дивиться у вічі, змушуючи шкіру вкриватися сиротами від напруги. Кладе руки на плечі, повільно стягує сукню, дає їй впасти до моїх ніг. А потім присідає і знімає моє взуття. Незручно, але так приємно.

— Йди сюди, — підхоплює мене на руки, несе до ліжка, кладе обережно, знімає з себе футболку і нависає зверху.

Міцно обіймаю його, впиваючись нігтями у спину. Жар від його тіла зводить з розуму, хочеться бути ще ближче, притиснутися тісніше. Ярослав цілує пристрасно, до браку повітря у легенях, мурашок по всьому тілу і повної відсутності думок. Ми живемо емоціями, віддаємося бажанням, тонемо одне в одному. Час спинився у ніжних дотиках та палких цілунках. Весь світ тільки наш...

Ніхто нікуди не ходить, ми до самого вечора перебуваємо у номері і далі ванної кімнати не відходимо. Навіщо стримувати те, що є природним та до шаленства бажаним?