Розділ 19 "Розмова"

Вікторія

Всю дорогу до сусіднього будинку налаштовую себе бути наполегливою і дізнатися правду. Якщо не зважати на тремтіння у ногах, це вдається не погано. Та коли бачу авто, яке уже чекає, весь мій спокій як рукою знімає. Ярослав не виходить і не усміхається мені, як завжди. Дратується. Чому, якщо це стара і не цікава історія з минулого?

— Давно чекаєш? — сідаю, кидаючи на нього секундний погляд.

— Ні, — відповідає коротко. Не цілує і навіть не торкається до мене. Серце стискається від поганого передчуття. Гра закінчилася? Я більше не потрібна? — Віко, — починає він, а я боляче кусаю губи, — ми можемо провести цей вечір удвох, а можемо говорити про нісенітниці, які наплела тобі Ліля. Вибирай, що для тебе важливіше? — говорить сухо, наче йому взагалі байдуже, що я оберу.

— Я хочу поговорити, — відганяю бажання все зам’яти і кинутися йому на шию.

— Добре, тоді поговорімо, — зітхає і розвертається до мене. — Я слухаю.

— Це я слухаю, — голос тремтить, але я не зважаю. Головне не розплакатися, почувши відповідь. — Чому Ліля називає наші стосунки грою? І до чого тут Женя?

— Чому не запитала в неї?

— Бо хочу почути відповідь від тебе.

— Женя тут ні до чого, як і Ліля, — відповідає незадоволено. — І мені плювати, хто і що думає. Це наші стосунки і ніхто не має права пхати у них носа. Я поговорю з Лілею.

— Навіщо? Щоб вона не заважала продовжувати?

— Що продовжувати? Віко, у тебе сьогодні не ті дні? — гаркає.

— Я не знаю, що. Сподівалася почути правду від тебе, — теж підвищую тон.

— Хочеш поритися в минулому? Навіщо? Я ж не питаю, хто у тебе був до мене. З ким ти зустрічалася, ходила на побачення, спала.

— Я… — задихаюся від його слів. — Я хочу тобі довіряти. Повністю. Але не вперше чую ці слова. Вони ж щось означають, правда? — кидаю на нього повний надії погляд.

— Зараз вони не означають нічого, і точно не мають жодного відношення до наших стосунків, — дивиться на мене декілька секунд. — Добре, — зітхає, відвертаючись до вікна. — Якось ми не поділили дівчину в університеті, хоча серйозних намірів не мали обидва. Тоді виникла ідея, що вона дістанеться тому… кого сама обере. Ну… — затинається, а мені і без слів усе зрозуміло. Дорослі хлопчики грають у серйозні ігри.

— Той, у чиєму ліжку вона опиниться, — видихаю, з болем у серці. — Як з іграшкою… Ліля підібрала правильне слово. Виходить, ти виграв, — зціплюю пальці до болю. Всередині розливається гіркота, мої неймовірні метелики тьмяніють.

— Ні, — відповідає голосно. — Я ж говорив, що це у минулому. Всі вже давно забули, тільки Ліля біситься. Вона вигадала собі почуття до Євгена і казиться, що той не дозволяє собі більше, ніж просте спілкування.

— Чому? — від інформації гуде у голові. Я перенервувала.

— Бо сестра друга для нього табу, — говорить так, наче я й сама мала здогадатися. — Тим паче я добре знаю Євгена, тому про стосунки з Лілею не може бути й мови. Вона, звісно, гнівається, тому і ляпає все, що колись чула краєм вуха.

— Як давно все припинилося? — боюся почути відповідь.

— Ще на третьому курсі. Віко, що за дурниці тебе турбують? — він нахиляється і ніжно проводить пальцями по моїй щоці.

— Вам їх не шкода було? Тих дівчат?

— Фантазія у тебе відмінна, — стискає губи, відхилившись. — Ніхто нікого не змушував, все відбувалося за згодою тих самих дівчат. Простий відпочинок, який не повторювався.

— Ти порушив правила, — гірко всміхаюся. Я шокована інформацією про чоловіка, в якого закохана.

— Припини, — говорить суворо.

— Це важко зрозуміти.

— Ні, зрозуміти можна. Хто не був молодим? Важко інше — повірити. Ти не довіряєш мені з самого початку, і зараз нічого не змінилося. Чому? Я даю привід сумніватися?

Мовчу… Я заплуталася від думок. Лілька так переконливо говорила, ревнувала, намагалася вколоти та образити. Ярослав вкладає у свої слова кардинально інше значення. Тоді чому його сестра так не вважає?

— Про які стосунки на відстані може бути мова тоді? — запитує роздратовано, не отримавши від мене відповіді.

— Не знаю, — емоційне напруження виливається сльозами. — Я краще піду, — швидко відчиняю двері, але піти не встигаю, бо Ярослав ловить мене в обійми.

— Ну, Віко, — шепоче, притискаючи мене до себе. — Що ти собі накрутила? А головне — навіщо? Ми могли цей вечір провести абсолютно інакше. Ти ж за два дні поїдеш.

— Так, — бурчу йому у сорочку. — Мені потрібно подумати, — голова просто розривається.

— Подумай, — не заперечує. — Чи потрібні тобі наші стосунки, чи зможеш мені вірити, перебуваючи так далеко?

— Добре, — у тілі якесь безсилля, хочеться лягти і заснути. Мабуть, добряче я сьогодні перенавантажила організм нервами.

— Йди, — він відпускає мене, у два кроки долає відстань до авто і, не озираючись, сідає.

Рушає одразу, і через кілька секунд авто зникає з поля мого зору. Зітхаю. Кусаю губи, щоб знову не розплакатися і повільно плетуся додому. Наїхала на нього тільки через слова Лільки. Звідки мені знати, що у неї в голові? Може, вона ревнує того Женю до всіх? Навіть до квітів у горщику.

Сплю погано, весь час прокручуючи нашу розмову у думках. На ранок маю кепський вигляд і головний біль. Але потрібно збиратися, тому пакую речі, вмовляючи себе, що все буде добре. Хотілося б мені, щоб наші стосунки не постраждали через розлуку, і зустрічі бували доволі часто, але знаю, що буде важко. Навряд чи Ярослав зможе часто приїжджати, у нього робота. А я на першому курсі майже не їздила додому. Хоча я вже розглядала варіант, щоб приїжджати таємно до Дніпра і проводити цей час у Ярослава. Ми про це не говорили, дівчачі фантазії забігають наперед. Я ніколи не запропоную такої схеми першою.

Цілий день я проводжу на голках, Ярослав не дзвонить. Жодного повідомлення, короткого слова чи привітання. У думках найстрашніше, що може статися — він вирішив усе припинити. Безліч разів беру у руки телефон, готова натиснути на номер, але кожного разу зупиняюся, бо боюся почути його рішення.