Розділ 18 "Сумніви"

Вікторія

Як воно людині літати без крил? Запросто! Коли кохаєш… Відчуття, що ти летиш не покидає ні на мить. Навіть якщо ти просто йдеш тротуаром на зустріч із подругою, кидаючи стривожені погляди на смартфон, в очікуванні повідомлення або дзвінка від коханого.

На літній терасі повно народу, моєї Катьки не видно. Заходжу всередину і вона одразу мені махає. З оновленою зачіскою на тонованому волоссі.

— Привіт, — коротко її обіймаю і сідаю навпроти.

— Готова?

— Ні, — зітхаю засмучено.

Думки про від’їзд боляче ранять серце. Я вже сумую, а ще навіть не поїхала. Три дні я літаю в ейфорії, намагаючись не дивитися на календар, бо з кожною новою годиною час від’їзду невблаганно наближається.

— Ти змінилася за ці кілька днів, очі аж виблискують, — дивиться на мене уважно.

— Я закохана, — усміхаюся, закриваючи обличчя долонями.

— Ясно як день. Хто б міг подумати, що вечірка, на яку ти не бажала йти, так усе переверне. Що він каже? Приїжджатиме до тебе? — нахиляється, обпираючись на стіл ліктями.

— Так. Хоча, ми мало про це говоримо…

— Ще б пак, зрозуміло, чим ви займаєтесь, — вона широко усміхається, але замовкає, коли бачить когось за моєю спиною. — Які люди, — говорить здивовано, вичавлюючи з себе усмішку.

— Привіт, дівчата. А ви тут звідки?

— Привіт, — протягуємо в унісон, вітаючись з Лілею.

— Я на шопінгу була та в перукарні, а Віка… — Катя кидає на мене погляд.

— Обідала з Ярославом, — говорю прямо.

— О, у когось з моїм братиком лямур-р-р? — вона коротко хіхікає, і без запрошення сідає за столик. — Що п’єте? — кривиться, коли бачить каву біля Катьки. — Замовимо що-небудь? — дивиться на мене.

— Ні, я нічого не хочу.

— Сумно з вами, вип’ю хоча б «Мохіто», — вона встає, відходить до барної стійки, а ми з Катькою розчаровано зітхаємо.

— От і поговорили. Схоже, розповідати про свої пригоди ти будеш у потязі, бо кожного разу трапляється якась фігня, — бурчить Катя.

Ліля повертається швидко і з пів години розповідає про те, як збирається святкувати свій день народження у кінці вересня. Розмах її думок вражає, у мене навіть мрій ніколи не було про таке святкування.

— Прийдете? — дивиться на нас по черзі.

— Е-м-м-м, — ми ж у Києві будемо, — говорить за двох Катя.

— Приїдете. Чи не поважаєте мене? Ти моя подруга, — говорить Катьці, — а ти… типу дівчина мого брата.

— А чому типу? — не витримує Катя.

— Ну… Дивно усе це, — знизує плечима, відпиваючи напій.

— Що саме? — цікавлюсь я.

— Ти і Ярослав, — розводить руками. — Виходить гру завершено, Яр переміг, — вона загадково усміхається, і, як ні в чому не бувало, далі п’є свій коктейль.

— Яку гру, Лілю? — мене дратує її дивна усмішка, наче вона знає про мене якусь особливу таємницю, а я навіть не здогадуюся про неї.

— Ой, не зважай. Так, то й так, дивно просто, що Женя мовчить.

— А що він повинен говорити? — бачу, що Катя теж напружилася.

— Дівчата, ну ви серйозно? Де Ярослав, а де стосунки, — обшпарює словами, наче кип’ятком. — Віко, ти ж не маленька, — знову її дратівлива усмішка.

— А мені здається щирим його ставлення до Віки, — говорить Катя, хоча знати не знає Ярослава.

— Здається, — говорить голосніше Лілька. Схоже, алкоголь почав діяти на її настрій. — Ясно, що він дорослий, заможний і просто офігенний. Я розумію твою цікавість, — вона кидає на мене презирливий погляд. — Але вас так багато, що я й імена не встигаю запам’ятати. Свєта, Оля, Настя, Маша… Віка, — мені в цей момент хочеться боляче смикнути її за волосся.

— Не заганяй, Лілю, — Катя починає дратуватися.

— Правда завжди колюча, — відповідає натомість дівчина.

Хочу піти, зірватися з місця і вилетіти з цього кафе, не озираючись.

— То може, ти розкажеш правду про гру? — не витримую. — Ти ж не просто так вже кілька разів згадувала про неї?

— Ой, дитяча забавка з такими наївними простачками. Я не про тебе, — поспішає запевнити. — У Жені з Яром своєрідне змагання з симпатичними призами.

— А призи живі, — видихає Катька, шоковано дивлячись на мене.

— Ну так, — вона знизує плечима, спокійнісінько заливаючи у себе коктейль.

Мені стає дурно, починає крутитися голова і боляче стискається у районі грудей.

— Радій, тебе виграв Ярослав, бо через Женю довелося б мати справу зі мною, — говорить Ліля, дивлячись мені у вічі.

— Ясно, — рвучко підводжусь, не бажаю залишатися тут ні на секунду. — Я піду, — зриваюся з місця і вилітаю на вулицю.

Вдихаю повітря, важко дихаючи. Образа заповнює душу, хочеться заплакати. Швидко йду у бік зупинки, прокручуючи у голові слова Лільки. Цього не може бути. Я не вірю, що ніжність та зізнання Ярослава були напускними.

— Віко, — ззаду голосно гукає Катька, а потім хапає мене за руку. — Ну, ти куди? — питає захекано.

— Додому, — витираю сльози пальцями.

— Пішли, — бере мене під руку. — Дурочка з провулочка та Лілька, несе казна-що. Ти ж не повірила?

— Я не знаю, — відповідаю чесно. — Вона не вперше це говорить. Тоді, на вечірці, теж сказала при Ярославі, але він не бажав коментувати. — Катю, а що як це правда, і він просто розважався на спір? — схлипую.

— Припини рюмсати, — смикає мене за руку. — Я не довіряла б Лільці, таке відчуття, що вона завжди під шофе і не думає, що ляпає. Поговори з Ярославом і прямо запитай. Гадаю, ти зможеш розібрати у його емоціях натяк на брехню, або ж переконаєшся, що у Лілі не вистачає клепок.

— Не буду дзвонити, ми завтра маємо побачитися, тоді і запитаю.

— Правильно. І не страждай раніше часу. У вас же все добре?

— Чудово, — серце крається, коли згадую останні три вечори, які ми провели разом.

— Ну от, немає приводів для хвилювань. Згадай наших однокласників, у такому віці вони всі трохи того, але все змінюється. От і Ярослав давно змінився.