Розділ 16 "Спокуса"

Вікторія

— Ох і конспіратори, — сміється Катька після моєї розповіді. — Так бабця і повірить тобі, що «друг» вирішив зробити приємне.

— Ну, вона не наполягала на розповіді.

— Не розумію, чому ти не скажеш своїм про Білецького? Ви ж зустрічаєтесь?

— Так, але я наперед знаю, що скаже моя мама про стосунки на відстані. Не хочу зайвий раз створювати вдома нервову ситуацію. Вона й так після новин про Морозову не оминає нагоди її згадати.

— Я взагалі її не пам’ятаю, — подруга риється в шафі письмового столу і дістає звідти магніт. — Тобі, — простягає його на долоні.

— Дякую, — у нас існує традиційний обмін сувенірами, якщо хтось кудись їде на відпочинок. — Низенька білявка, ти мала її пам’ятати, ми колись бачилися у кафе, я розмовляла з нею.

— А-а-а, щось пригадую, але не чітко. Твоя мама любить гостросюжетні історії, тому не дивно.

— Ага, — підгинаю під себе ноги. — Уяви, якщо я зараз прийду з новиною про стосунки з Ярославом? Та вона усю увагу перекине на мене, і залишок днів буде вчити.

— Здається, я починаю тебе розуміти, — плюхається на диван біля мене. — Не хочу їхати, — зітхає.

— Я теж.

— Я знала, що колись прийде такий момент, що ти пожалкуєш.

— Не жалкую, просто хочу бути ближче до Яра.

— І хто б міг подумати? — усміхається, підколюючи мене. — Закохана Вікторія Мельник — доволі цікаве видовище. І головне — рідкісне.

Я проводжу трохи часу у подруги, а потім на маршрутці повертаюся додому. Відлік часу розпочато, ще п’ять днів і я поїду, а ми досі не бачилися з Ярославом після побачення у суботу. Він зайнятий у офісі, але дзвонить кожного вечора і ми трішки говоримо перед сном. Хочеться бунтувати, вимагаючи більше уваги, але я стараюся розуміти і не піддаватись емоціям.

Коли заходжу додому і викладаю телефон із сумки, бачу непрочитане повідомлення, відкриваю і серце завмирає від одного короткого слова на екрані.

Ярослав: Сьогодні.

Нервово усміхаюся, намагаючись вгамувати швидке серцебиття. Сьогодні буде побачення і… він хоче впустити мене до закритої частини свого життя. Ці слова від суботи звучать у вухах, теплом відгукуючись у серці. Після того шаленого пориву у авто, я досі сама не своя, постійно згадую наші відверті поцілунки, кожного разу вкриваючись мурахами.

Я нічого не пишу у відповідь і не запитую, просто йду до своєї кімнати і готую сукню на вечір. Чорну, майже класичну, з розрізом спереду і трішки відкритою спиною. Вона застібається ззаду, утворюючи розріз у вигляді крапельки. Чомусь сьогодні мені хочеться бути собою, тому навіть волосся не вирівнюю, підкрутивши його ще більше. Макіяж вечірній, до образу класичні чорні туфлі, які ще не встигли потрапити до валізи. Крапелька парфумів і довгі пів години очікування, коли ж він подзвонить.

Мама дивиться на мене з ледь вловимою підозрою, коли кажу, що йду з дівчатами в кафе. Так, мамо, для дівчат я так не старалася б.

Коли підходжу, авто Ярослава вже стоїть. Він виходить у класичних штанах та чорній сорочці. Це викликає усмішку, бо ми, не домовляючись, обрали однаковий колір. Він теж усміхається, чекаючи поки підійду. Невелике хвилювання поколює шкіру, а ледь помітне збентеження працює, як природні рум’яна.

— Привіт, — вітаюся першою, потрапивши в його обійми.

— Моя спокуса, — він ніжно цілує мене у щічку, а потім у кутик губ і відпускає. Пам’ятає, що я соромлюся виявляти почуття на людях?

Допомагає сісти і, не повідомляючи напрямку, рушає з місця. Його долоня лягає на моє коліно і до самого ресторану ніжно його погладжує. В цьому закладі я не була і нічого про нього не чула. Виглядає атмосферно і дорого. Ярослав виходить, поспішає допомогти мені. Має розслаблений та задоволений вигляд. У ресторані не багатолюдно. Освітлення багато, але воно усе тьмяне, що створює затишок. Ми сідаємо за столик і офіціантка одразу подає меню. Покладаюся на вибір чоловіка, з завмиранням серця спостерігаючи за його серйозним виразом, поки він обирає для нас страви.

— Що? — легко усміхається, підкликаючи офіціантку. Нічого не відповідаю, опускаю очі, збентежено всміхнувшись.

Нам приносять воду і салат з морепродуктами. Смачний. Кальмар просто тане у роті і навіть близько не нагадує ту підошву, яку я колись приготувала вдома. За столом присутня невелика напруга, розмова виходить рваною через моє внутрішнє хвилювання. У голові надто багато думок про продовження вечора і це збиває, не дає насолоджуватися миттю зараз.

— У тебе все гаразд? — не витримує Ярослав.

— Так, — виходить трішки нервово.

— Чому така розгублена? Не подобається їжа? — в цей самий момент переді мною ставлять медальйони з вершково-грибним соусом.

— Все дуже смачно. Я не розгублена, а серйозна.

— Он як? — всміхається. — Ну, добре, — бере виделку і куштує страву.

Наче просте м’ясо, а смак неперевершений. Якби я не була такою знервованою, з’їла б усе. Від десерту обоє відмовляємося. Ярослав розраховується, виходимо та сідаємо в авто. Гадаю, він розуміє, що мене бентежить, але, на щастя, питань не ставить. Тільки-но авто рушає, долоня чоловіка знову займає своє місце на моєму коліні. Це навіть заспокоює трішки, бо я сама не розумію, чому так розхвилювалася.

Минулого разу наше спілкування було більш ніж чудовим, а зараз я закрилася, накрутивши собі казна-що у голові. За сорок хвилин авто зупиняється у дворі новенької багатоповерхівки. Чоловік мовчки дивиться на мене і виходить. Голосно ковтаю, поки він йде відчиняти для мене дверцята. До під’їзду веде за руку, а у ліфті обіймає і пригортає до себе. Його аромат заспокоює, вигадані страхи вже не здаються такими жахливими. Ярослав відчиняє двері квартири, пропускає мене першою, заходить і вмикає світло.

— Чай, каву? — запитує за спиною. — Алкоголь не пропоную, — він проходить, звертаючи на кухню.

— Ем-м-м, — у горлі пересохло і чай мені зараз не допоможе. Знімаю туфлі, проходжу за ним, зупинившись на порозі просторої кухні. — Я випила б трохи… вина.