Розділ 15 "Бути ближче"

Вікторія

— Тебе заслали сюди в покарання? — запитує у волосся.

— Ні, — усміхаюся, торкаючись носом його шиї. Улюблений аромат заповнює легені, я з задоволенням у ньому тону. — Як справи?

— Скучив, — стискає мене в обіймах і підіймає. — Не міг дочекатися вечора.

— Був певен, що ми побачимося?

— Навіть думки не допускав, що цього не станеться, — ставить мене на ноги, не випускаючи з обіймів.

— Самовпевнений, — ловлю на його вустах усмішку.

— Угу. А ще голодний, відчуваю нестерпну необхідність у твоїх дотиках, — губами зачіпає вухо, обдавши гарячим диханням. — Поцілунках, — торкається вустами шиї, ніжно цілує. Легенько втягує та прикушує ніжну шкіру.

Мурахи по всьому тілу — вже звичний стан, коли поряд Ярослав. Сьогодні вони обпікають, бігають швидко-швидко, в такт серцебиттю. Обіймаю його за шию, уткнувшись обличчям у сорочку. Його аромат дурманить голову, долоні на спині пропікають крізь тканину, розганяючи по венах жар.

— Я теж скучила, — говорю тихо, підійнявши до нього обличчя.

— Яка ти… — торкається мого підборіддя і проводить пальцем по вустах, — зваблива. Цілує вимогливо, але ніжно. Його м’які вуста полонять, кружляючи голову. Спокушають піддатися і відкритися. Бажання протистояти немає, воно змінилося на необхідність бути ближче. Відповідаю на його цілунки, відчуваючи себе бажаною та необхідною. — Ох, Віко, — відірвавшись від моїх губ, згрібає мене в обійми. — Що бажаєш? Куди поїдемо?

— Е-м-м, я не говорила, що кудись піду. Може, прогуляємося? — скептично дивлюся на пейзаж навколо. Блукати вуличкою вночі не так вже й романтично.

— Чекай, — говорить Ярослав, відчиняючи задні дверцята авто. Тільки зараз розумію, що авто інше, теж чорне, але не спортивне і має задні сидіння. — Він дістає квіти. Букет червоних троянд. Гублюся. Не очікувала від нього такої уваги. Наразі усі слова про романтичну фігню він сам активно спростовує.

— Дякую, — промовляю тихо, приймаючи квіти. Їх ніжний аромат змушує заплющити очі й вткнутися носом у тендітні пелюстки. — Можемо просто посидіти. Поговорити, — киваю на авто.

— Прошу, — не заперечує чоловік, відчинивши для мене дверцята.

Сідає поряд, переклавши квіти на переднє сидіння. Виникає незручна пауза, я почуваюся трішки ніяково і не знаю з чого почати розмову.

— Як справи? — кидаю шаблонне питання.

— Добре, — промовляє задоволено, заправляючи мені волосся за вушко.

— А Ліля як? — хочеться гепнути себе по чолу і заткнути рота, щоб не верзти дурниць. Яке мені взагалі діло до Лілі? Замкнутий простір салону авто впливає на мене не правильно.

— Я не бачив її, — його усмішка говорить, що моє хвилювання помітне.

Рука чоловіка обіймає мене за талію і змушує сісти ближче. Він дивиться в моє обличчя, ніжно проводить пальцями по щоці, але не намагається поцілувати. Чекає реакції.

— Що ще тобі цікаво? — питає з напівусмішкою.

— Я…

— Губишся, — продовжує за мене. — Це мило, але не потрібно шукати правильні слова, будь собою. Мені хотілося б знати про твої бажання і не думати, що я тебе до чогось примушую.

— До чого?

— Ну, наприклад, цілуватися зі мною. Ходити на побачення.

— Не примушуєш.

— Що? — намагається зазирнути мені у вічі.

— Не примушуєш, — першою обіймаю його і цілую у шию.

 Від мого дотику він напружується, рука на моїй талії обіймає міцніше. Коротко цілую його у колючу щоку, потім у кутик вуст, а далі він не витримує й зминає мене в обіймах, цілуючи вуста. Довго, пристрасно, до браку повітря у легенях та запаморочення у голові. Вдавлює мене у сидіння, завойовуючи своєю наполегливістю.

— Йди сюди, — в секунду відхиляється, підхоплює мене, саджаючи собі на коліна.

Бере обличчя у долоні і знову цілує. Шалено-пристрасно, нестримно, гаряче. Повітря в авто здається розпеченим, воно обпікає легені, змушує дихати часто, переривчато. Мої долоні ковзають по широкій спині чоловіка, пальці печуть від бажання відчути під собою міцні м’язи. Не думаю про наслідки, роблю те, чого вимагає тіло. Він задоволено видихає, коли мої долоні опиняються під сорочкою, пальчиками пробігаюся по ідеальному тілу, відчуваючи потребу притулися до його гарячого торсу всім тілом.

Мозок затуманений, розум у відключці, ми обоє діємо на емоціях, покоряємося спільному бажанню. Мені достатньо потягнути і Ярослав сам знімає з себе сорочку, проганяє мить незручності і кладе мої долоні на свій торс.

 Бажання в його очах розливається моїм тілом солодкою патокою. З губ зривається зітхання, коли чоловік кладе долоню на моє коліно, веде вгору, переступаючи межу, та опиняється під сарафаном. Десь у віддаленій шухляді залишки здорового глузду нагадують, що зарано, але тіло не слухає, йому добре під вимогливими пальцями Ярослава. Вогонь у тілі набирає обертів, стає душно і дуже жарко. Напружуюсь, коли долоня чоловіка торкається внутрішньої сторони стегна, а він голосно вдихає повітря.

— Я повинен зупинитися, — видавлює з себе, повертаючи руки на талію. А мені так соромно стає, що збентеження накриває з головою. Ховаю червоне обличчя, відвернувшись. Хочу пересісти, але він не відпускає. — Кицю, я приємно здивований, але не маю стільки сил триматися. Ще секунда і буде пізно. Готовий прямо тут, але ти не заслуговуєш на таке ставлення. Все має відбутися… Якось особливо, чи що?

— Романтично? — стає смішно, але це більше від нервів, ніж від бажання підколоти.

— Дожився, — зітхає і розтискає обійми. Одразу пересідаю, осмикуючи сарафан. — Випалю цигарку, якщо ти не проти, — кидає на мене погляд і виходить.

Вдихнути свіжого повітря не завадить, сідаю на краєчок сидіння. Ярослав палить, видихаючи дим вгору.

— Ро-ман-ти-чно, — розтягує слова, дивлячись на зоряне небо. А потім тихо хмикає, викидає недопалок і підходить до мене. — Сходимо на днях до ресторану? — обпирається об авто.

— Удвох?