Розділ 14 "Така дивна романтика"

Вікторія

— Віко, а йди-но сюди, — гукає мама з кухні, відволікаючи мене від надважливих думок про Ярослава і нашу завтрашню зустріч.

— Що? — з’являюся на порозі кухні.

— З роботи подзвонили, мушу вийти сьогодні у чужу зміну. Доведеться тобі поїхати до бабусі замість мене.

— Що? Я не можу, у мене були плани.

— Ну вибачте, пані, я не директор заводу, щоб командувати. Бабуся ліки чекає, — дістає коробочки з холодильника і складає у пакет. — Я деякі продукти їй купила. І не забувай, що ти скоро поїдеш, а з’явишся вдома дуже не скоро.

— Я не відмовляюся, просто…

— Доню, хтось має їй це відвезти, — зітхає. — Сьогодні. Допоможеш, розбавиш її самотність своєю присутністю і повернешся у неділю ранковою електричкою.

— Ма… — замовкаю, читаючи у її погляді сталеву рішучість. — Добре, я поїду, — перед очима руйнуються усі плани.

— Електричка буде за півтори години, поспіши зібратися.

— Угу, — важко зітхаю, повертаючись до кімнати. Не можна заздалегідь радіти, бо халепа завжди десь сидить під боком, вичікуючи свого зіркового часу.

Аж плакати хочеться… Звісно, я не проти відвідати бабусю, і допомагати готова, але ж не ціною побачення, якого так чекала. Телефонний дзвінок нагадує про ще одну зустріч, яка мала б відбутися.

— Привіт, — відповідаю подрузі.

— Вікуль, я запізнюся, — видихає Катька. — Була у спортзалі, зганяла медову пахлаву, ледь повзу додому.

— Не спіши, я не зможу зустрітися. Мама вирішила долю мого побачення і зустрічі з тобою кількома словами.

— От же ж… — шипить. — Що сталося?

— До бабусі їду.

— Я поїхала б з тобою, як у старі добрі часи, але мені і рухатися після марафону на біговій доріжці боляче.

— Все добре, — промовляю засмучено, — зідзвонимося.

— Окей, не сумуй. Подумай, як погано мені, я досі не знаю усіх подробиць твого роману з Білецьким.

— Мене це мало заспокоює. Добре, бувай, — відхиляю виклик і швидко збираюся.

Хотіла піти на прогулянку з подругою, але буду трястися в електричці, а потім плентатися до дачного корпоративу і два дні сидітиму на дачі. Така собі перспектива на передостанні вихідні канікул.

Трамваєм доїжджаю до залізничного вокзалу, купую білет і, поки чекаю, пишу повідомлення Ярославу. Це, до речі, перше повідомлення. Якось так склалося, що він завжди дзвонить, ми жодного разу не листувалися.

Я: Привіт. Обставини склалися не на нашу користь, змушена поїхати до бабусі на усі вихідні. Побачимось іншим разом.

Зі сльозами в очах надсилаю і ховаю смартфон у кишеню джинсового сарафана. Останній тиждень лишився і я поїду. Боляче навіть думати про розлуку. Якось, в одну мить, мене припинило радувати навчання у столиці і з’явилося бажання бути вдома. Ходити у якийсь місцевий університет, а усі вечори та вихідні присвятити романтиці з Ярославом. Мені його не вистачатиме. Дуже. Навіть уявити боюся, що не бачитиму його такий довгий період. Змахую сльози, заходжу до електрички, займаючи місце біля вікна. Серце розривається, відмовляючись підкорятися командам мозку. Воно хоче до нього, шалено стукотіти і розносити тілом вогонь, коли вуста чоловіка цілують мої.

Як я не намагалася тримати розум та серце холодними, нічого з того не вийшло. Я закохана. Безглуздо заперечувати, коли від одного погляду Ярослава тіло тремтить, вкриваючись колючками. У кишені озивається смартфон, на екрані значок про вхідне повідомлення.

Ярослав: Ввечері подзвоню.

Два коротких слова викликають широку усмішку на моєму обличчі. Він зайнятий. За два тижні наших офіційних стосунків він постійно був у офісі і приїжджав на побачення доволі пізно, але це не завадило нам проводити гарно час. У понеділок ми були в кіно, але сюжет фільму я пам’ятаю погано, бо згадуються лише пристрасні поцілунки та міцні обійми чоловіка. Він тоді сказав, що відчуває себе щасливим і ці слова закарбувалися на серці великими блискучими літерами. Щасливим… Від однієї думки, що я причина його усмішок, хочеться запурхати, як ті різнобарвні метелики, що живуть всередині мене.

Через годину виходжу на станції і плентаюся через лісок до будинку бабці. Вона з весни сидить на дачі, повертається аж пізно восени, коли завершить усі свої справи з садом та городом. Говорить, що їй в селі краще, ніж у місті. Я посперечалася б, але у кожного свої вподобання. Відпочивати на свіжому повітрі, звісно, добре, а от стояти на городі у тридцятиградусну спеку — справжнє божевілля.

— Ой, хто до мене йде, — вона зустрічає мене біля двору. — Онучка навідалась, — обіймає і цілує мене у щоки.

— Привіт, ба. Як ти?

— Та що зі мною станеться? Все добре. Ходімо, — відчиняє хвіртку, пропускаючи мене першою. — Я казала Вірі, щоб не турбувала тебе, але бачу, що вона мене не почула.

— Угу, — буркаю, засмутившись по другому колу. Схоже, мама вирішила використати мою присутність вдома на повну.

— Буду тебе пригощати, розкажеш мені останні новини, — промовляє радісно, запрошуючи мене до невеликого будинку.

Вийшов такий собі відпочинок на природі, бо роботи для мене ніякої не знайшлося. Ми багато говорили, готували разом і пили чай на свіжому повітрі. Я бачила, яка вона задоволена і припинила шкодувати про скасоване побачення. Гадаю, Ярослав мене зрозуміє і зможе знайти час для зустрічі в інший день. Учора він не подзвонив і сьогодні я від ранку чекала, але безрезультатно. Я знаю, що підписаний контракт вимагає від нього багато часу, тому навіть думки немає ображатися.

Вже пізно ввечері моє очікування винагороджується гучним дзвінком смартфона. Усмішка не змушує себе довго чекати, а пришвидшене серцебиття лише підтверджує мою закоханість.

— Алло? — відповідаю тихо, причинивши двері у кімнату.

— Привіт, — його глибокий, трішки суворий голос розносить тілом тепло. — Що сталося? Чому я лишився без солодкого?

— Я поїхала до бабусі, — видихаю, потішена його словами.