Розділ 13 "Немає шансів"

Вікторія

Декілька секунд Ярослав мовчить, роздратований від моїх слів. Цікаво, чому він так гостро реагує на згадки про Євгена? Вони ж друзі.  

— У Євгена до мене була претензія, але ти тут ні до чого. Це старий конфлікт двох приятелів, про який усі давно забули, окрім Лілі.

— Якщо це так не важливо, чому ти не можеш розповісти?

— Бо тут зараз ти і я, немає Жені чи ще когось стороннього. Я запросив на побачення свою дівчину і згадувати пригоди юності бажання не маю. А найбільше я не хочу вплутувати тебе у щось неприємне.

—  Я розумію і копатися у чужих стосунках не збиралася, просто хочу бути впевненою, що ти зі мною чесний, і це не гра.

— Це не гра, і я чесний з тобою, Віко, — говорить серйозно, навіть суворо. — Мені добре з тобою, цікаво та спокійно. І я не збираюся згадувати когось третього, коли цілую тебе, — нахиляється і, не чекаючи відповіді, цілує. — Я не ображу, — прикладає долоню до моєї щоки, дивлячись у вічі. — Віриш?

— Так, — насправді я трохи розгублена, але дійсно вірю.

— Коли ми удвох, це тільки наш час, не хочу витрачати його на когось іншого.

— Добре, — легко всміхаюся, відчуваючи полегшення.

— Сходимо кудись на вихідних?

— До клубу?

— А ти хочеш до клубу?

— Ні.

— Тоді обирай. Я не відмовився б від вечора удвох, щось на кшталт сьогоднішнього.

— А друзі тебе не чекатимуть?

— Не цікаво. Зараз я не маю багато вільного часу на них. А може, вже нагулявся. Як ти звикла відпочивати?

— Я багато часу проводжу вдома, а якщо кудись виходжу, то часто з подругою. От вона точно не проміняє відпочинок у клубі на будь-який інший. Відривається, поки не прийшов час повертатися до навчання. Через місяць я поїду до Києва…

— Я пам’ятаю. А коли приїдеш?

— Аж на канікулах? — ця думка засмучує. Стосунки на відстані — щось нездійсненне у моїх думках.

— Серйозно? А вихідні? — дивується він.

— Не приїжджаю, це займає багато часу і тільки втомлює.

— Запросиш до себе?

— До Києва? А ти приїдеш?

— Це сумнів? Я складаю таке погане враження?

— Ні. Просто я справді не розумію, навіщо це тобі.

— Що саме? Ти? — у голосі здивування.

— Стосунки на відстані. Та й взагалі, ти вибрав не ту дівчину.

— Цікаво, — він лягає ще ближче і кладе руку на мою талію. — А яку мав вибрати? Щось я не чув про існування інструкції з правильного вибору дівчат.

— Ми різні.

— Я розумію, так і має бути. Це всі заперечення?

— А ти інших не бачиш? — не можу ж я йому пояснювати очевидні речі.

— Я не бачу в них проблем. Так, відстань мені не подобається, але це не проблема, а лише тимчасова незручність. Інше питання, чи готова ти до стосунків? Чи не мрієш про київського студента, поки я зізнаюся у симпатії? — він говорить серйозно, але звучить, як жарт.

— А ти зізнаєшся? — стримати усмішку не вдається.

Ярослав не відповідає, він притягує мене ближче і цілує довгим пристрасним поцілунком, коли  у голові кружляє, а тіло тремтить від надлишку емоцій. Ці відчуття нові, не схожі на жодні інші. Досвід Ярослава відчувається у всьому: поцілунках, дотиках, поведінці. Йому легко та комфортно. На відміну від мене, чоловік не обдумує слова наперед та не аналізує свої дії, а просто робить те, що подобається. І я теж так хочу. Відпустити страхи та підозри, довіритись і розслабитись. У такий романтичний вечір заборонено думати про щось серйозне.

— Скажеш щось? — запитує, не відпускаючи, а я замість відповіді просто його цілую.

Першою.

Без непотрібних думок та аналізу своїх дій. Він обіймає, переймає ініціативу, цілує наполегливіше, відвертіше. Так гаряче і вимогливо, що моя ініціатива губиться, поступаючись його впевненості.

Він нависає зверху, долоня лежить під кофтинкою, погладжує шкіру, опиняється на животі, всередині якого все стискається. Я не відштовхую, дозволяю себе цілувати, обіймати, пестити шкіру. Він не робить нічого забороненого, не змушує мене робити те, до чого не готова. Стримується, хоч і дає зрозуміти, що це важко. Подихи важкі, гарячі, збуджені. Відлік часу наче зупинився і весь пляж тільки наш.

— Хочеться бути ще ближче, — видихає, втикаючись носом в мою шию. — Виявляється, дуже важко стриматися і бути джентльменом, коли у руках така спокуса.

Нічого не відповідаю, не маю слів, надто багато емоцій зараз всередині.

— Поїдемо? — відхиляється, сідає та взувається.

— Так, бо комарі зараз з’їдять, — підводжуся на ноги.

— Як я їх розумію, сам тримаюся з останніх сил, — обіймає мене, а потім різко підхоплює на руки. — Ходімо, принцесо, — несе мене до авто на руках. Щоб я не стояла босими ногами на асфальті він ставить мене на свої ноги та допомагає сісти. Така турбота дуже підкупає, нищить усі мої спроби  зберігати голову холодною.

Ярослав сам усе прибирає і повертається в автомобіль. Усміхнувшись, заводить двигун, а потім переплітає наші пальці. Мене накриває ейфорія. Перші стосунки і близько не були такими романтичними. Вогні нічного міста додають казковості сьогоднішньому вечору. Я не почула конкретних відповідей, але з’явилася довіра. Тихенько прокралася до серця і шукає своє місце.

— До вихідних мене не буде у місті, — говорить Ярослав, зупинивши авто. — У суботу побачимось?

— Так, — навіть думки немає відмовляти.

— Я подзвоню.

— Чекатиму, — виходимо одночасно, але не встигаю зачинити дверцята, як чоловік опиняється поряд і притискає мене до себе. Цілує різко та вимогливо, до болю зминаючи вуста.

— Найзагадковіша дівчина у світі, — торкається пальцями мого підборіддя. — Поняття не маю, про що ти так активно думаєш.

— Вже пізно, мені час додому, — промовляю, знітившись.  

— І все? — бере мене за руку й кладе собі на груди, в області серця. — Якщо тобі потрібні докази — ось вони, — під моєю долонею швидко-швидко стукає його серце. Червонію, несміливо усміхаючись. — Переконливий аргумент?