Розділ 12 "Пікнік"

Чотири роки тому

Вікторія

— У вісімнадцять ми стаємо самостійними і можемо вирішувати, як будувати своє життя, — бубню собі під носа, сидячи у кімнаті.

Цікаво, у всьому світі тільки мене так контролюють батьки? Про яку самостійність може бути мова, коли я повинна вигадувати історію, щоб піти увечері погуляти? Катя на морі і для мами це вагомий аргумент, чому я теж повинна сидіти вдома. Наче у мене інших подруг не може бути. Найдивніше те, що до столиці мене відпустили вчитися без проблем і навіть не проти, якщо я не з’явлюся вдома на канікулах, але опинившись поряд, я миттю потрапляю під суворий контроль. Якісь подвійні стандарти у ставленні до вже дорослої доньки.

На телефон приходить повідомлення від Ярослава, тому забираю сумку і виходжу з кімнати, міркуючи, що ж такого заспокійливого вигадати для мами. Батьки на кухні про щось голосно дискутують. От, зараз почнеться…

— Мамо, — починаю з порогу, — я піду прогулятися.

— Ти чула про Морозову? — не реагує на мої слова.

— Ні, а що з нею сталося? — питаю розгублено. Я давно не бачила Таню, ми ніколи тісно не спілкувалися.

— Такий сором батькам зробила, — мама емоційно схвильована, значить щось її дуже обурило. — Через місяць народжувати.          

— Заміж вийшла? — на мить встигаю порадіти за дівчину, але погляд матері руйнує надію.

— Нагуляла, — випльовує зневажливо.

— Віро, яке тобі діло до чужої сім’ї? — дратується тато, очікуючи на свою вечерю.

— Та це сором на весь район. Її бідна мати не знає, що й говорити, за голову хапається. Тетяна навіть технікум не закінчила, а вже з дитиною на руках, без батька і коштів на існування.

— То що ж їй тепер втопитися? — тато починає гніватися.

— Сплюнь, — гаркає на нього мама. — Молоде, дурне, головою не думало і наробило усім біди. Що виросте з тієї дитини, коли матір не може дати собі ради?

— Ма, я пішла гуляти, — перебиваю її монолог.

Мені ще до сусіднього будинку потрібно дістатися і бажано раніше за Ярослава.

— З ким? — тепер гаркає на мене.

— З однокласницями, — дивлячись на її розлючене обличчя, відповідь знаходиться миттєво. — Ми давно не бачилися, вирішили пройтися.

— Тільки недовго, бо я не спатиму.

— Як завжди, — кидаю вже відчинивши вхідні двері.

Це ж як мені пощастило минулого разу, що вона не бачила мого вигляду після повернення з побачення?! Уявляю, що подумала б мама, побачивши мене у теплому халаті. Точно нічого пристойного. Хоча, бути аж надто пристойною у моєму віці швидше виключення, ніж закономірність. Якась я повільна, чи що? У мене були лише одні серйозні стосунки. Від початку десятого класу і до середини одинадцятого я зустрічалася з однокласником. Він був моїм першим коханням і планів ми будували багато. А потім сталося те, що мало б зміцнити наші стосунки, а вони навпаки — зруйнувалися. Ми свідомо підійшли до першої романтичної ночі і… Мені страшенно не сподобалося. Все відбувалося до неможливого дивно, про захват не було й думок.

Ми обоє посоромилися і не обговорили цей момент, а через деякий час розійшлися. Зараз навіть спілкуємося, коли бачимося, але сором залишився, якось ніяково дивитися Славі у вічі. Про мою пригоду не знає навіть Катя, я вирішила уникнути розповідей про невдалий досвід.

До потрібного будинку йду через двори, ще здалеку помічаю авто Ярослава. Коли доходжу, він виходить, змушуючи мене усміхнутися. Він у білій сорочці та класичних темних штанах. Гарний, стильний, суворий.

— Ти ж казав пікнік? — розводжу руками, відчуваючи себе ніяково.

На відміну від Ярослава, я прийшла у джинсових шортах і жовтій кофтинці з широкою горловиною.

— Не встиг після офісу переодягнутися. Привіт, — обіймає мене за талію, притискаючи до себе. — Мені подобається таке вбрання, — тягне за кофтинку, спускаючи її з плеча. Нахиляється, щоб поцілувати, але я відхиляюся. — Що таке? 

— Може, поїдемо? — моє збентеження виливається рум’янцем на щоках.

— Віко, ти соромишся? — запитує весело.

— А що, ми будемо тут виціловуватися при всіх?

— Виціловуватися? — починає сміятися. — Ти серйозно? — на мить обіймає мене й відпускає. — Поїхали, — його усмішка додає моїм щокам яскравості.

Обходжу авто і сідаю. Усю дорогу Ярослав усміхається, чим змушує мене ніяковіти. Дика кішечка виявилася просто дикою і ніякої загадки у ній немає.

— Я сказала щось смішне? — не  витримую, роздратування бере гору.

— Ти дивуєш, захоплюєш і змушуєш задуматися.

— Про що?

— Не скажу, — усміхається. — Вікусь, не намагайся бути іншою, тобі пасує ніжність.

Від цих слів моє внутрішнє обурення миттю зникає. На вустах з’являється тендітна усмішка, а у грудях пурхають метелики. Так активно махають своїми крильцями, наче збираються вирватися на волю. У мене є симпатія до Ярослава, і з кожною новою зустріччю вона стає все глибшою.

Він привозить мене на пляж. Людей на ньому ще доволі багато, але більшість вже збирається йти. Сонце помалу хилиться за горизонт, забираючи з собою спеку дня і даруючи трішки прохолоди. На воді тихо і гарно.

— Ти підготувався, — приємно дивуюся, коли бачу кошик для пікніка.

— Ще б пак, — подає мені плед, сам бере кошик. — Сподіваюся, ти любиш роли?

— Так, — знизую плечима, усміхаючись.

Можливо, я надто наївна, але побачення на пляжі здається дуже романтичним. А казав, що не любить романтичну фігню.

Ярослав стелить плед на пісок і викладає все з кошика, потім знімає туфлі і сідає. Розстібає кілька верхніх ґудзиків на сорочці, а потім підіймає на мене погляд.

— Що? — запитально здіймає брови.

— Нічого, — надто активно хитаю головою. Відмираю і сідаю поряд. Процесор дав збій, поки я, безсоромно відкривши рота, спостерігала за об’єктом симпатії.

Ми їмо роли, запиваючи холодним чаєм. Ярослав навіть про десерт не забув, захопивши з собою фрукти. Він має втомлений вигляд, але охоче заводить розмову. Цікавиться, як мої справи, чим я займалася сьогодні, що планую на вихідні. Про себе розповідає, що цілий день був у офісі і не мав часу навіть вийти на вулицю.