Розділ 10 "Не за планом"

Вікторія

— Про що вона говорить? — запитую шоковано.

— Не зважай, — відповідає роздратовано.

— Тобто не зважай? Вона говорила про мене, — від емоцій виходить голосно.

— Віко, — зітхає, — мабуть, ти погано знаєш мою сестру. Вона не думає про те, що говорить, і взагалі особливо не думає, — кидає погляд у бік Лілі, вона вже давно забула про нас і голосно сміється, розмовляючи з якимись дівчатами.

Розумію, що Ярослав має рацію стосовно любові Лілі до пліток, але її слова звучали з претензією. Вирішую, що обов’язково запитаю про це, коли ми підемо звідси, щоб не влаштовувати серйозних розмов на очах у купи незнайомих людей.

— Ти знаєш всіх цих людей?

— Когось знаю, декого взагалі вперше бачу.

— А з Женею давно дружиш?

— З часів університету, ми разом навчалися, — через гучну музику доводиться прислухатися. Ярослав відводить мене трохи далі, ближче до басейну. Народ ще не дійшов до потрібної кондиції, тому ніхто не купається. — Що ще тобі цікаво? — проводить пальцями по плечу, обіймає мене ззаду.

— Все.

— Запитуй, — говорить тихо на вухо.

— Потім, коли будемо наодинці.

— Вікусь, не знущайся з моєї фантазії.

— Вона у тебе надто бурхлива, — усміхаюся, заплющуючи очі, коли він цілує плече.

— Не сперечаюся. А знаєш про що ти забула?

— Я? — дивуюся, розвернувшись до нього обличчям. — Про що?

— Про умову, — дивиться у вічі, а на вустах легка усмішка.

— Бути твоєю дівчиною? — ніяковію від прямого погляду сірих очей.

— Ні, — наче знущаючись, шепоче на вухо, пускаючи тілом вже звичні колючки. — Тримати руки при собі, — ковзає вустами по моїй щоці і цілує у вуста. Коротко та різко, але і цього достатньо, щоб моя голова йшла обертом. — Краще не тут, так? — усміхається, а я можу лише кивнути, відчуваючи терпкий смак алкоголю на своїх вустах.

— Так, — легка усмішка у відповідь спонукає його міцніше мене обійняти.

— Ох, Віко, — Яр пригортає мене до себе однією рукою, в іншій тримаючи склянку, — де ти взялася на тій вечірці?

Нічого не відповідаю, я дозволяю собі розслабитися, заплющити очі і просто насолодитися миттю. Аромат його парфуму змішався з моїм і це здається дуже сексуальним. Несміливо обіймаю його за талію, опиняючись ще тісніше притиснутою до чоловіка.

— Ей, народ, — тендітну мить руйнує чужий голос, — ви збираєтеся святкувати, чи прийшли сюди обійматися? Пригощайтеся, — перед нами виникає Женя зі склянками у руках.

— Віка не п’є, — Ярослав реагує першим, але собі склянку бере. — Принести тобі щось? — запитує у мене.

— Так, не відмовлюся.

Ярослав йде, ми з Женею залишаємося стояти удвох.

— Чим займаєшся, Віко? — запитує хлопець.

— Навчаюся. А ти?

— Та так, всього потроху, — він широко усміхається. — У батьків туристичний бізнес, доводиться допомагати.

— Цікаво.

— Так, — закладає руки до кишень штанів, — відкритий доступ у будь-який куточок світу. Може, щось потрібно, сміливо звертайся, — говорить доброзичливо.

— Дякую, — усміхаюся від спогадів про нашу поїздку з Ярославом. У мене навіть паспорта закордонного немає.

— Можемо разом на відпочинок вибратися.

— Тобто? — мені здалося, що я не дуже правильно зрозуміла сенс його слів.

— Без Яра, звісно, — знизує плечима Женя.

Жіночий писк поряд знову не дав мені розчути усі слова. Не міг же він такого сказати? Однак перепитати не встигаю. Компанія хлопців та дівчат, у бажанні скупати іменинника, чомусь не помічає мене. Поки вони намагаються його вхопити, мене хтось необережно штовхає у воду. Я навіть зрозуміти нічого не встигаю, як опиняюся у басейні. Виринаю, відкашлюючись. Розгублено дивлюся на людей перед собою, поки до мене доходить те, що сталося. Женя спочатку усміхається, а потім розуміє, що мені не до сміху.

— Ти придурок? — за його спиною з’являється Ярослав. Він штовхає його, Женя починає щось тихо говорити, але мені не чути. П’яна компанія навіть не розуміє, що наробила, а  мені плакати хочеться від такої несправедливості. Я так ретельно готувалася...

— Купатися почали? — з’являється Лілька. — О, у тебе туш розмазалася,  — хіхікає і хитаючись зникає з поля зору. 

— Віко, давай руку, — на край бортика присідає Ярослав. Видно, що він розгніваний. Допомагає мені вилізти, хтось подає йому рушника і я миттю опиняюся загорнутою у нього.

— Віко, — за моєю спиною з’являється Євген.

— Відвали, — гаркає Ярослав, а я просто не в тому стані, щоб говорити. Від шоку мене трусить. Вода була холодною, а сором додав ще більше дрижаків у тілі. — І на хвилину не можна тебе лишити саму, — Ярослав обіймає мене і притискає до себе, не турбуючись, що сам намокне.

— Мені потрібно до вбиральні, — мугичу у його сорочку.

— Ходімо, — обіймає за плечі й веде до будівлі. Він мовчить, лише чутно як важко дихає, наче у будь-яку мить готовий накинутися на кривдника. У його очах я справді бачила гнів.

Зачиняюся у вбиральні, витираю розмазаний макіяж, протираю паперовими рушниками волосся, яке миттю зробилося хвилястим. У мокрому одязі дуже не затишно, хоч на вулиці і літо, мене трясе.

— Віко, — після тихого стуку чую голос Ярослава. — Одягни, — простягає мені махровий халат. — З готелю принесли.

— Який я вигляд матиму? — запитую з розпачем, але халат беру.

— Зате тепло буде. Одягайся, поїдемо звідси.

Вибору у мене немає, тому знімаю мокру сукню і одягаю халат. Він довгий і теплий, але у халаті та босоніжках я маю безглуздий вигляд. Кілька хвилин наважуюся відчинити двері, сподіваючись, що станеться диво і за цей час сукня висохне, та після стуку Ярослава доводиться вийти. На щастя, він ніяк не коментує мій вигляд, бере мене за руку і веде до авто, ні з ким не прощається і не розмовляє. Жені не видно і це добре, я зараз не бажаю нікого бачити. Ефект першого поцілунку зіпсований холодною водою, але терпкий смак на вустах залишився.