Розділ 9 "Пара"

Вікторія

— Я в захваті, — пищить у слухавку Катя. — Білецький запропонував тобі стати його дівчиною! Здуріти можна! — вона голосно видихає, змушуючи відійняти телефон від вуха. 

— Катю, це лише умова. Я досі не вірю, що все серйозно.

— Моя подруга — дурепа, — шипить роздратовано. — Ну і що, що ви різні? Просто ти красива і він не встояв. Припини шукати причини, ти просто йому подобаєшся.

— Все одно це дивно. Тобі так не здається?

— Не здається. Ти взагалі багато детективів дивишся, краще щось про поцілунки вмикай.

— Ну, не знаю, — зітхаю, повністю розгублена після вчорашнього.

— Шкода, що я пропускаю таку визначну подію. І що це за друг, цікаво? Може, вільний красень? Та добре, зараз не до нього. Скажи тільки одне, щоб я гарно спала, ти погодилась?

— На вечірку піду, а стосовно дівчини взяла час подумати. 

— О-о-о-о, люди добрі, тримайте мене, бо я її покусаю, — протягує розгнівано. — Вона думає…

— Я не можу ось так швидко, ми тільки познайомилися. Та я досі не вірю, що він серйозно, Катю. Ми не те що різні, ми майже з різних планет, які не за планом зустрілися.

— Гадаєш, хтось ходитиме до тебе місяцями, щоб поцілувати у щічку? Він просто знає чого хоче, от і все. Нагадаю, що йому двадцять шість.

— Я все розумію, просто сумніваюся.

— Ех, я вже не рада, що на море зібралася. Трястимуся у потязі, поки ти будеш на вечірці. Обов'язково все мені розкажеш. 

— Дуже не переймайся, — усміхаюся. — Тебе чекає чудовий відпочинок. Хто не любить Одесу?

— Сподіваюся, це говорить твоя нелюбов до вечірок, а не до красунчика Білецького. Еххх, буду гризти кукурудзу і заздрити тобі. По-білому, але сильно.

— Білецький лякає своєю наполегливістю.

— Подобаються безініціативні? Я й забула про твого Славка. Хочеш такого?

— Не хочу. Катю, не намагайся мене переконати у чомусь, я й так ледве тримаю здоровий глузд при собі.

— Інколи потрібно давати собі волю і робити те, до чого лежить душа. Та добре, я мовчу.

— Краще порадь, що одягнути? — відкриваю шафу, переглядаючи її вміст. Я так і не перебрала речі.

— Хочеш примчу до тебе і привезу кілька нових суконь?

— Ні, — виймаю кілька вішаків. Інколи моя подруга аж занадто активна, її важко приструнити у такі моменти, але мені якось вдається. Мабуть, досвід багаторічної дружби допомагає. — Чорна, червона, рожева, — по черзі прикладаю до себе сукні, затискаючи вухом телефон.

— Х-м-м, у червоній ти сексі, у чорній — сувора, а у рожевій ніжна і тендітна. Якщо це та сукня, де відкриті плечі…

— Вона, — не даю їй договорити.

— Однозначно її, — озвучує вердикт подруга. — Тільки от плечі…

— Скористаюся хайлайтером.

— Правильно і про гарну білизну не забудь, хоча це ж тільки друге побачення…

— Катю, про це не може бути й мови.

— Жартую. Ой, мама гукає, побіжу. Обов’язково мені подзвони завтра, не забудь.

— Добре, бувай.

До зустрічі з Ярославом залишилося не так багато часу, тому йду в душ, ретельно сушу і вирівнюю волосся. Потім довго роблю макіяж, акуратно наношу хайлайтер на червоні плечі та одягаю сукню. Зображення у дзеркалі мені подобається. Катя має рацію, мені личить рожевий.

Насправді я від учорашнього вечора думаю, що одягнути, і чи варто взагалі йти з Ярославом. Учора я не змогла нормально відповісти, розгубившись від його дивної умови. Інколи він говорить загадками, змушуючи всю ніч блукати у пошуках відповідей. Сьогоднішня була довгою, але я так і не змогла прийняти єдине рішення, змагаючись з симпатією та страхом. Поцілунок на прощання у шию дуже збивав мої тверді наміри не поспішати. І зараз збиває, спогади про нього не дають спокою.

Знаходжу до сукні святкові босоніжки на підборах і коли дзвонить Ярослав вже хвилин десять чекаю його біля сусіднього будинку. Не знаю, чому не сказала одразу свою адресу, а зараз соромно зізнаватися у брехні.

Чоловік зупиняє авто і виходить. Дивиться так, що я вся вкриваюся колючими сиротами. У ногах тремтіння, а у грудях хвилювання з мільйоном молоточків у вигляді шаленого сердечного ритму.

— Чарівна, — підходить до мене й обіймає за талію.

— Привіт, — відповідаю, засоромившись. Він нахиляється і залишає на оголеному плечі легкий поцілунок. Сам одягнений у літні штани та лляну сорочку. Йому личить такий стиль, а особливо — білий колір.

— Тепер не впевнений, що хочу тебе брати з собою, — відхиляється і бере мене за руки.

— Чому?

— Бо доведеться відбивати від залицяльників.

— То що, не поїдемо? Мені повертатися додому?

— Я ж не казав, що відпущу тебе, — різко притягує до себе й на секунду обіймає. — Поїдемо привітаємо, але надовго не затримаємося, знайдемо заняття цікавіше, — підморгує, веде за руку до авто і відчиняє дверцята.

Перепитувати не буду, мені для початку потрібно впоратися з хвилюванням перед знайомством з його друзями. А ще мене хвилює одне важливе питання і я ніяк не наважуся його поставити.

— Хотіла запитати стосовно подарунка, — видихаю, коли авто рушає.

— Не хвилюйся, ми вже привітали. Як пара, — додає, кинувши на мене короткий погляд. 

— І що ж ми обрали для твого друга?

— Шахи.

— Він полюбляє в них грати?

— Навпаки, не вміє. Але Жені варто хоч іноді думати головою, тому подарунок корисний.

— Женя? То день народження у нього? — моє здивування виливається підвищеним голосом.

— Так, а що тебе так збентежило?

— Я думала, що це хтось не знайомий. Ліля теж буде?

— Не знаю, цього я не запитував.

— Ви мало спілкуєтесь?

— Достатньо, щоб побачити її любов до гулянок, — говорить незадоволено, а я вирішую більше не пхати носа у чужі справи. Мені б зі своїми розібратися для початку.

Їдемо доволі довго, відпочинковий комплекс розташований у передмісті. Велика територія з басейном та окремими альтанками різного розміру. Трохи нервую, але Ярослав бере мене за руку і стає спокійніше. Першим нас помічає іменинник. Він говорить з кимось неподалік паркування, усміхається і прямує в наш бік.