Розділ 8 "Маленька умова"

Вікторія

Коли авто зупиняється, я розгублено дивлюся на своє вбрання. Чи не занадто це просто для ресторану? Тепер розумію, що одягнути джинси було помилкою. У хаосі думок я обрала не правильну.

— Що таке? — помічає моє занепокоєння Ярослав. — Не подобається цей заклад?

— Та ні, я не була тут, — намагаюся відігнати від себе зайві думки.

Йому не потрібно знати про мої сумніви. А краще зробити як Катя, нести себе так, наче на мені найкоштовніші речі світу, навіть якщо вони придбані у звичайному магазині. А що? Етикетки з ціною немає, тому вперед і з піснею.

— Ходімо?

— Так, — киваю, заспокоюючи внутрішній неспокій.

До ресторану Ярослав веде мене за руку. Відчиняє двері, пропускає першою і знову бере за руку. Від супроводу адміністратора відмовляється і прямує до замовленого столика. Мені незручно. Хоч як намагаюся не нервувати, виходить погано. У таких закладах я буваю рідко. Коли щось святкуємо з подружками, в основному робимо це в кафе. Цей ресторан одразу дає зрозуміти, що потрібно мати гроші, щоб у ньому вечеряти. Правда, було б дивним, якби Білецький обрав щось дешеве.

— Що замовиш? — відкладає меню, чекаючи мого рішення.

— Я вечеряла, тому хіба що десерт, — закриваю теку під його уважним поглядом.

— Добре, дозволиш мені обрати?

— Так, — стає цікаво.

Назва, яку він озвучує офіціанту, мені ні про що не говорить. Такого десерту я не куштувала. Собі, на моє здивування, Ярослав замовляє равіолі зі шпинатом і сиром.

— Як справи? — запитує, коли офіціант відходить.

— Добре. А у тебе?

— Доволі не погано, а зараз взагалі чудово, — усміхається, а я щипаю себе під столом, щоб не почервоніти. — Чим займалася?

— Була у бабусі, провела день з подругою.

— Думала про мене? — запитує, дивлячись у вічі.

— Е-м-м, а повинна була? — своїми словами викликаю його сміх.

— Віко, невже я тобі ані трішки не подобаюсь? — він чекає відповіді, а на мене напав ступор.

— Гадаю, ще зарано про таке говорити, — знаю, що звучить дивно, але нічого іншого на думку не спало.

— А мені здається, що усе просто. Симпатія — це перше, що з’являється, коли ти дивишся на людину. Вона тобі або подобається, або ні.

Від відповіді мене рятує офіціант, він приносить наші замовлення. У Ярослава на тарілці смачні на вигляд равіолі, а у мене неймовірна краса. Наче іграшка, а не десерт. Я, звісно, бачила такі, але ніколи не куштувала. Шоколадна сфера посипана золотавим пилом, від чого вона здається магічною, її навіть руйнувати шкода. До неї подали чашку капучино з сердечком зверху. Ярослав починає їсти, і мені доводиться розбити її ложкою. Всередині малинове морозиво і крамбл, як пояснив офіціант. Легко, смачно, повітряно, в міру солодко та дуже шоколадно. Гама смаків просто надзвичайна, не схоже ні на який інший десерт, якщо куштувати усе разом.

— Хочу спробувати, — говорить чоловік.

— Це дуже смачно, — видихаю захоплено. — Обов’язково скуштуй, — набираю для нього ложку.

— Я не про десерт, — зупиняє мій порив його нагодувати.

— Капучино? — пищу розгублено.

— Твої губи, — каже прямо. Від цих слів мої щоки миттю загоряються червоним. — Вони в шоколаді, — повільно протягує чоловік.

— Ой, — прикладаю пальці до губ, — не помітила.

Щоки палають, серце сполохано тріпоче. Хапаю серветку, прикладаю до губ, але хочеться закрити нею обличчя. Ох, як він уміє збентежити…

— Даси спробувати?

— Ярославе… — виходить нервово.

— Я зараз про десерт, — далі грається зі словами та значеннями.

— Так, — на нього не дивлюся, набираю у ложку десерт.

— Віко, ти ж розумієш, що подобаєшся мені? — за шаленим стукотом серця мені погано чути його слова.

— Ось, — простягаю йому ложку. Він куштує, дивлячись у вічі, з легкою усмішкою на красивому обличчі. — Ти ігноруєш усі питання, на які не маєш відповіді?

— Не розумію… — видихаю знервовано. — Чому я? Невже у тебе немає з ким провести час? 

— Є, — відповідає спокійно.

— Тоді в чому проблема?

— Бо хочу тебе, — знизує плечима.

— Не вистачає трофеїв? — не знаю, як вдається зберігати спокій.

— Ти говориш дурниці і забагато думаєш, — каже роздратовано.

— Не забагато, — бурчу, дратуючись.

— Краще вигадати якусь щемливу історію, як я тебе побачив і тепер спати не можу? Віко, я не люблю романтичну фігню, — відкидається на спинку стільця. — Бажаєш ще щось?

— Ні, дякую, — відповідаю тихо.

— Поїдемо? — у голосі роздратування.

— Звісно.

До авто йдемо мовчки, Ярослав заводить двигун, розвертається до мене і кілька хвилин просто дивиться. А мені чомусь здається, що він скаже щось образливе. Мої слова його зачепили, я бачила це по роздратуванню на обличчі.

— Ти просто сподобалася мені, от і все. Я не розумію, чому маю це пояснювати, але якщо ти хотіла почути — все просто. Не віриш?

— Ні, — відповідаю чесно.

— Переконувати не буду, — рушає і більше не промовляє жодного слова.

У напруженій тиші мої думки змагаються між собою. Симпатія заважає мислити тверезо. Заперечення, що Ярослав мені не подобається виглядатимуть смішно, себе не надуриш. Та я справді не вірю, сумнівів надто багато, щоб пірнути з головою у нове знайомство.

Здивовано дивлюся на Ярослава, коли розумію, що додому він мене не везе.

— Прогуляємося? — запитує, не дивлячись на мене.

— Можна, — відповідаю тихо з несміливою усмішкою на обличчі. Навіть після моїх слів не здається. Може, не такий він і поганий, як я себе накрутила?

— Ти казала, що любиш бувати біля води та в лісі. Зважаючи на частину дня, прогулянка по набережній — не поганий варіант.

— Так, — промовляю здивовано, що він запам’ятав.

Вечірня прохолода вигнала на вулицю ледь не пів міста. Всі лавки зайняті, у кафе та на літніх терасах теж повно відвідувачів. Місто неначе ожило після денної спеки, весь липень виявився дуже сухим та задушливим і за краплинкою свіжості полює кожен.