Розділ 7 "Побачення?"

Вікторія

— Отак і сказав? — Катька так здивовано дивиться, наче не вірить. — Відвіз би до себе?

— Угу, — роблю великий ковток чаю.

— Офігіти! — її очі горять, на вустах дивна усмішка. — Ти сподобалася Білецькому.

— Не вигадуй. Все навпаки, йому не сподобалася моя відмова.

— Ну… — протягує, задумавшись. — Це схоже на нього. Коли я тебе не знайшла, а потім Женя сказав, що ти поїхала з Ярославом…

— Женя? — дивуюся.

— Хлопець, біля якого крутилася Лілька. Вона давно за ним бігає, але безрезультатно, додому все одно довелося їхати зі мною. Я виводила її і проводжала до кімнати. Так от, я трішки розпитала про Яра, коли почула таку новину. Вона, звісно, була ніякою, але дещо розповіла.

— Гадаєш, мені варто це чути?

— Дивлячись, які у тебе плани. Закрутити з ним роман чи відмовити.

— Відмовити, — відповідаю без роздумів. — Я ж розумію до чого він хилить.

— З твоїм досвідом, тобто його відсутністю, краще з ним не зв’язуватися, — киває Катька. — За ним дівчата бігають табуном. Лілька сказала, що він живе окремо, ні з ким не зустрічається, і варто лише клацнути пальцями, красуня на вечір миттю з’явиться.

— Зрозуміло, — мене це засмучує, хоча я і так здогадувалася.

— Але ж який романтик, — мрійливо усміхається подруга. — Такий світанок.

— Угу, — хочу припинити цю розмову. Після романтичної ночі суботи я досі якась незібрана та замислена. — А в тебе які враження після клубу?

— Круто, але я так втомилася від Лільки, — закочує очі, показуючи пальцями вистріл у скроню. — Добре, що ми у п’ятницю на море їдемо, відпочину від її активності.

— А я відпочиватиму вдома. Вчора тільки повернулися від бабусі, он плечі всі спекла, рвали з мамою абрикоси на варення.

— Ого, червоні, — підходить і торкається пальцями до шкіри. — Гарячі такі. Печуть?

— Жахливо, спати ніяк.

— Облізеш як змія, — знову падає у крісло і допиває свій чай. — Прогулятися б, але спека. Може фільм подивимося? 

— Тобі валізи збирати не потрібно? — встаю і вмикаю комп’ютер.

— А я вже зібрала, не могла дочекатися і склала аж дві великі сумки.

— Класно тобі, — сідаю на ліжко, підгинаючи під себе ноги. — Зараз би поплавати.

— Дарма відмовилася від пропозиції красунчика Ярослава, він би тебе скупав, — починає усміхатися, але я не реагую.

Катя обирає фільм і сідає поряд зі мною, обпираючись на подушку. Деякий час ми уважно слідкуємо за сюжетом трилера, а потім подруга засинає і мені доводиться додивлятися самій. Не хочу її будити, вимикаю комп’ютер та виходжу з кімнати.

Батьки на роботі, у квартирі тиша. Я всі справи переробила, тому сідаю на кухні, знаходжу Лілю у соцмережі і переглядаю її профіль. Насправді я хочу знайти у її друзях Ярослава, але спроба закінчується невдачею.

Того ранку я заснула дорогою додому. Було незручно, але сил триматися не вистачило. Він стримав свою обіцянку і більше не намагався мене поцілувати чи обійняти. Я попросила зупинити біля сусіднього будинку, але наостанок довелося дати свій номер телефону. Однак минуло три дні, а жодної звістки від Ярослава не було. Не скажу, що я чекала, але трішки засмутилася, переконавшись, що його ціллю був лише один вечір зі мною.

— Я заснула, — на порозі кухні з’являється сонна Катька. — Чим фільм завершився?

— То вона його вбила. Перекусити хочеш?

— Ні, побіжу. Мене мама розбудила, авто зламалося, вона тата шукала, а я навіть не вдома. Знаєш, я сумую за нашими вечірками у тебе вдома. Було так легко, ми не парились ні про що, — зітхає, розвертається і виходить.

— До речі, — розвертається, — я забула сказати. Про тебе Женя питав.

— Що саме?

— Мені було не до того, я Лільку виводила. Хотів дізнатися, як часто ми буваємо у тому клубі, запитував чи давно дружимо.

— Дивно, — знизую плечима.

— Ага, нам Лілька у ворогах не потрібна, нехай він гуляє, — підморгує мені, на мить обіймає і виходить.

Не потрібні мені вороги. Лілі не варто хвилюватися, я взагалі ні на кого не претендую. Однак цікаво, чому Женя сам зі мною не заговорив, коли у нього була така можливість?

Після вечері вирішую перебрати речі і визначитися, що потрібно купити до нового навчального року. Розкладаю усе на ліжку і з головою занурююся у процес. Коли до мене доноситься мелодія смартфона не одразу розумію звідки вона лине, а потім згадую, що телефон лежить під горою одягу. Утворюється справжній хаос, поки знаходжу його. А коли бачу на екрані ім’я Білецького, серце робить такі неймовірні кульбіти, що й вдихнути вдається з зусиллями. Навіть не підозрювала, що воно так вміє.

— Алло? — голос схвильований, хоч як я не намагаюся його заспокоїти.

— Привіт. Готова до побачення? — запитує Ярослав. Голос тихий та спокійний. Я у порівнянні з ним — натягнута струна.

— До якого побачення?

— Нашого, — у голосі ловлю усмішку.

— Ось так просто? Ти ж не попереджав.

— У тебе є ціла година, щоб приготуватися, але я не проти якщо ти вийдеш у шортиках.

— У мене були справи на вечір, — дивлюся на купу одягу на ліжку. Бажання його перебрати зникло тільки-но я побачила, хто мені дзвонить.

— Які? Невже щось може бути важливішим за мене?

— Термінові, — сідаю прямо на одяг. Хочеться усміхатися. Сама не знаю від чого.

— Кицю, — доведеться їх скасувати, бо я страшенно хочу тебе побачити.

— А умова? — не витримую і усміхаюся.

— Яка ще умова? Ні, тільки не кажи, що знову залишиш мене без солодкого.

— Солодке шкідливе, — стає весело, коли уявляю його обурене обличчя.

— Добре, руки триматиму при собі, — навіть чути, як він зітхає. — У тебе є п’ятдесят хвилин, — не встигаю відповісти, бо він завершує дзвінок.

Знаю, що роблю дурницю, але усмішка від вуха до вуха не сходить з обличчя, а у думках — комбінації вдалого вбрання. Так швидко я ще не прибирала. Просто хапаю усі вішаки і швидко повертаю їх до шафи. У процесі вирішую одягнути світлі джинси і кофтинку з широкою горловиною на гумці. Її можна спустити на плечі, але у моєму випадку краще їх приховати. Вирівняти волосся не встигаю, тому збираю його у високий хвіст і найдовше часу приділяю макіяжу. Намагаюся зробити його легким та акуратним, а це доволі важко, коли в руках невеликий мандраж.