Розділ 6 "Солодкий світанок"

Вікторія

Деякий час ми їдемо мовчки. Я веду боротьбу з сум’яттям, а Ярослав… Він, мабуть, і не знає, що воно таке. Впевненість на його обличчі не дає сумніватися, що зупинка планується в кінцевому пункті призначення.

Коли в’їжджаємо до Запоріжжя, починаю міркувати, як його вмовити повернути назад. Ну, не можу я з’явитися вдома так пізно. І навіть Катю не попередила, що ночую у неї, на випадок якщо мене шукатимуть. А моя мама може, коли вона хвилюється перетворюється на суцільний нерв.

— Ярославе, — промовляю тихо, — може, ми зупинимося тут?

— Нам ще їхати чотири години, — кидає погляд на смартфон.

— Знаю, але мені справді потрібно додому. Зустрінемо світанок тут? Ти казав, що сьогодні мені можна все. Хочу світанок на набережній.

— Впевнена?

— Так, сто відсотків, — всередині загоряється надія, що він погодиться.

— Добре, — киває, а я полегшено видихаю.

Через двадцять хвилин авто зупиняється біля супермаркету, Ярослав йде по каву, а я, чекаючи на його повернення, перевіряю чи не розмазався макіяж. Як не крути, а мені хочеться мати гарний вигляд, навіть якщо чоловік дратує своєю поведінкою. Повертається він доволі швидко, ставить пакунок на заднє сидіння і сідає за кермо зі стаканчиками на підставці. За ароматом, що миттю рознісся по салону, можу сказати, що у пакунку випічка. Ми знову їдемо і незабаром зупиняємося біля набережної. На вулиці вже починає світліти.

Ярослав виходить, бере пакунок і просить мене взяти каву. Я ніколи не була тут, бо не маю рідних із Запоріжжя, але мала нагоду подивитися на місто через вікно маршрутки, коли їздили з батьками на море. Тут гарно, просто зараз ще погано видно і є невелике хвилювання, воно відволікає. Зупиняємося біля пляжного грибка, Ярослав ставить пакунок на його бортик, дістає звідти пончики і подає мені. Стає незручно, але беру і куштую. 

— На ніч шкідливо, але смачно.

— По-перше, спати ми не будемо, а по-друге, це єдине солодке, яке мені сьогодні світить, — він зітхає і теж куштує пончик.

Вони з шоколадом, хрусткі зверху та посипані цукровою пудрою. Справді смачно. Ще й на природі. Відпиваю каву і просто насолоджуюся миттю. У мене ніколи не було такої спонтанної поїздки. Це незвичайно і… романтично. 

— Які плани на найближче майбутнє? — запитує Ярослав, зробивши кілька кроків ближче. Гадаю, він зрозумів, що я тримаю між нами дистанцію, і постійно намагається її зменшити. 

— Навчатися.

— Коли їдеш? 

— У кінці серпня.

— Подобається у столиці?

— Так. Правда, гуртожиток бажає кращого, але загалом все добре.

— Підемо кудись наступного тижня.

— Куди? 

— Десь повечеряємо, прогуляємося, — знизує плечима. 

— Ну, якщо час буде… — ніяковію. Це він мене на побачення запрошує?

— Я взагалі-то не питав, — витирає руки, допиває каву.

Мовчу.

Теж беру серветку і допиваю свою каву. Ярослав збирає усе і відносить до смітника, а я підходжу до води. У босоніжках на підборах дуже незручно, тому знімаю їх, відчуваючи прохолоду мокрого піску під ногами. Гарно і так тихо, що чути солов'я. Люблю воду і спокій. Під плескіт хвиль Дніпра можна зібрати думки докупи, але не у сьогоднішньому випадку. Зараз я розгублена. Розумію наміри Ярослава і навіть моя відмова не зупиняє його спроб. Чому? Гадає, що я розтану і впаду в його обійми?

За мить ці самі обійми і трапляються, він підходить ззаду і обіймає мене. 

— Умова, — промовляю тихо. 

— Це в цілях тебе зігріти. Без будь-яких сторонніх думок, — відповідає у волосся. — Ти така низенька без підборів. Крихітна. 

— Це ти надто високий, — своє збентеження ховаю за бурчанням.

— Справді? 

— Ні, — відповідаю і чую його усмішку. Він ніжно торкається пальцями волосся, прибирає його зі спини на плече. 

— У тебе дуже гарне волосся, — його тихий голос розносить тілом жар. Мені зовсім не холодно, але сказати про це чомусь не можу. 

— Дякую, — щоки червоніють, але, на щастя, він їх не бачить. 

— Що про себе може розповісти таємнича Вікторія? — його руки міцно обіймають мене, долоні лежать під грудьми, легкий подих у шию не дає сконцентруватися. Я гніваюся на себе за таку реакцію, однак розумію, що його дотики приємні. На думку спадає гарна ідея — спробувати ще раз довести Ярославу, що його старання марні. Показати, які ми різні.

— Я люблю бувати біля води та у лісі, замість гучної гулянки оберу спокійний вечір вдома або розмови з подругою, не п'ю алкоголь, бо не бачу в цьому кайфу, люблю котів та квіти, — мені трохи соромно викладати такі факти, але впевнена, що це допоможе. — Поважаю чесність, ненавиджу брехню і зневажаю людей, які йдуть до своєї цілі не піклуючись про почуття інших. Мрію стати гарним спеціалістом і працювати в престижній компанії, — замовкаю, міркуючи чи все сказала. — Тепер твоя черга. 

— Що саме тебе цікавить? — тон голосу не змінюється. Мої слова його ніяк не збентежили.

— У тебе є мрія?

— Тебе поцілувати.

— Це не мрія, а бажання.

— Тоді у мене бажання, — проводить рукою по плечу, веде пальцями по шиї, змушуючи мене голосно ковтнути.

— Ти обіцяв…

— Так, — видихає мені у волосся і прибирає руку. 

На вулиці швидко світає, стає незручно так стояти. Дехто вже вигулює собак неподалік. Перші несміливі промені торкаються води, фарбуючи її в золотавий колір. Ярослав міцніше мене обіймає, наполегливо схиляючи на свої груди. Я програю і піддаюсь. Так стає тепліше. В обіймах ледве знайомого чоловіка спостерігаю, як зароджується новий день. Дивина якась, але мені тепло та спокійно у його руках. 

— Мені двадцять шість, а я ніколи не зустрічав світанок біля води, не вмію тримати руки при собі, легко ставлюся до знайомств та стосунків, не обтяжую себе думками про почуття інших, завжди кажу правду, навіть якщо вона неприємна. І я не пам'ятаю, щоб мене до когось так тягнуло, як до тебе, — дивує своїми словами.