Розділ 5 "Подорож"

Вікторія

На щастя, цього разу швидкість нормальна і мені не доводиться до болю тискати пальцями сидіння. Та й пасок безпеки спрацював відмінно. Одним словом, удача на моєму боці. Ярослав мовчить, а я не наважуюся почати розмову. Насправді я не знаю, що йому може бути цікаво про мене почути. І навіщо це йому взагалі?

— Візьмемо каву? — паркується біля цілодобового супермаркету.

— Можна, — знизую плечима.

— Я зараз, — виходить, а я дивлюся услід, поки він не зникає за дверима супермаркету.

Якщо відкинути нахабну поведінку, Ярослав викликає симпатію. Мене приваблює його впевненість, але він постійно переступає межу, відштовхуючи цим. Зовні він не може не подобатися і знає про це, інакше не поводився б так зухвало. Повертається він і справді швидко. Подає мені стаканчик, сідає за кермо. Ставить свою каву у тримач і від’їжджає. Роблю ковток, насолоджуючись краєвидом нічного міста. Я люблю Дніпро і навіть шалене бажання навчатися у столиці не зменшило моєї любові до рідного міста. На диво, поряд з Ярославом спокійно, особливо тоді, коли руки він тримає при собі.

Він паркується неподалік від набережної, глушить двигун, розвертається до мене і мовчить. Минає кілька хвилин, я вже збираюся обуритися, але він порушує напружену тишу:

— Я слухаю.

— Що? — буркаю.

— Обирай, куди хочеш поїхати, ми ж домовилися.

— Так я тобі і повірила, — хмикаю, кинувши на нього короткий погляд.

— Я чекаю, — ледь помітно усміхається.

— Добре… — задумуюся на кілька секунд. Хочеться провчити цього впертюха і спустити з небес на землю. — Париж, — стримую усмішку.

— Париж? — він так різко нахиляється до мене, що я з силою втискаюся у дверцята авто, але чоловік лише відкриває бардачок і дістає звідти гаманець. Відкриває його на секунду і знову повертає на місце. — Закордонний паспорт з собою? — запитує серйозно.

— Ні, — засмучено зітхаю, розуміючи, що він оцінив мій жарт.

— Кажи адресу, поїдемо заберемо, — заводить двигун і рушає.

— Та годі! — вигукую нервово. — Я зрозуміла, що ти йдеш до останнього, навіть якщо задача нездійсненна. Та це не смішно.

— Віко, здається, ти погано зрозуміла мої слова, — промовляє тихо. — Я завжди дотримуюся свого слова. Ти обрала — я виконаю, як і обіцяв, — його голос серйозний, погляд теж. Починаю сумніватися у його адекватності. — Куди їхати?

— Нікуди, — видихаю. — У мене немає закордонного паспорта.

— Перевіряла мене на слабо? — кидає в мій бік короткий погляд. — Дарма, я не здаюсь.

— Все одно нічого не буде, навіть Париж не допоміг би, — відповідаю дратуючись.

— Ну, враховуючи мою обіцянку тримати руки при собі, це логічно. Хоча, якщо у тебе є цікаві еротичні фантазії…

— Немає, — перебиваю його. — І не буде.

— Вночі паспорт не зроблять, тому думай, Віко.

— Я відмовляюся грати в цю гру.

— Це не гра, а умова. Невже в тебе немає ніяких бажань?

— Є, щоб ти відстав від мене, — бурчу, дратуючись ще більше.

— А ще? — усміхається. Таке відчуття, що усі мої слова він сприймає не серйозно.

— Море. Хочу на море, — роблю ще одну спробу приструнити його самовпевненість.

— Яке?

— Все одно. Яке ближче, — усміхаюся про себе.

— Добре, — відповідає тихо. — Вбий адресу в навігатор, — подає мені свій смартфон.

Вперше в мені загоряється такий азарт. Може, через бажання побачити хоч краплю розгубленості на його обличчі, чи почути, що він не зможе виконати умову, але вбиваю адресу і ставлю телефон у тримач. Відпиваю каву, нервуючи, в той час, як Ярослав виглядає абсолютно спокійним.

— Ярославе… — не витримую, коли авто виїжджає з міста.

— Тобі можна називати мене Яром, — не зводить погляду з дороги.

— Я зрозуміла, що ти не відступиш і навіть готовий їхати в таку далечінь, щоб показати свою перевагу. Давай на цьому зупинимося? — вирішую дати задню, бо змагатися з ним марно.

— Зупинимось у… Що ти там ввела? — придивляється до смартфона. — Кирилівці? Зустрінемо світанок і повернемося додому, довезу до під’їзду.

— Це смішно, я просто пожартувала, — нервово усміхаюся.

— Ти повинна запам’ятати, що я погано розумію жарти. На майбутнє.

— Мене вдома чекають, — хапаюся за останній вагомий аргумент. А він справді вагомий, у мене принципова мама і доволі суворий тато. На годиннику друга ночі, я мала б вже бути вдома і бачити солодкі сни.

— Хто? Чоловік, діти?

— Батьки, — відповідаю обурено.

— Попередь. Ти доволі доросла, щоб не ночувати вдома.

— Не все так просто, — хитаю головою. Сум’яття заважає прийняти рішення. Внутрішній голос мовчить і це у такий спірний момент. Дістаю телефон, пишу мамі повідомлення, що переночую у Каті. Вона відповідає майже одразу, бо завжди чекає мого повернення і скаржиться на поганий сон, коли я запізнююся. Мама незадоволена, але просить повернутися зранку, щоб разом поїхати до бабусі. Обіцяю, але сама не впевнена, що це вдасться. — Не вірю, що роблю це, — промовляю тихо.

— Невже це твій найсміливіший вчинок?

— Найбезглуздіший.

— У нас в запасі повно часу, поговоримо? — він не зупиняється, навпаки, набирає швидкість.

Всередині мене азарт змагається з панікою. Я їду з чоловіком, якого ледве знаю. Де мої мізки? Коли я їх загубила? Вірю на слово, що він не зробить нічого поганого. Точно збожеволіла.

— Ти зараз математичні задачі у голові розв’язуєш чи не знаєш, що розповісти?

— Я думаю, коли дала тобі привід до мене підійти.

— Не напружуйся, мені він не потрібен. То що? Перше питання моє.

— Твоя кава охолола, — відтягую момент розповіді про себе.

— Я люблю холодну. Значить ти навчаєшся з моєю сестрою?

— Навчалася. Ми ходили в паралельні класи, — приємно дивуюся, бо питання без якогось прихованого підтексту.

— Тобто ти не майбутній дизайнер?

— Ні, я фінансист. Ну, колись ним стану, зараз тільки другий курс.