Розділ 4 "Умова"

Вікторія

— Не знаю, як ти мене вмовила, — бурчу, крокуючи поряд з Катькою.

— Бо ти теж хотіла, — промовляє з усмішкою подруга. — Ми тут жодного разу не були.

— Гадаєш, це аргумент, щоб платити такі гроші?

— Зате наступного разу точно знатимемо, чи варто сюди пхатися.

— Не варто, я можу тебе в цьому запевнити навіть не побувавши всередині.

— Ну, не бурчи, — бере мене під руку. — Скоро до Києва поїдемо, тоді у тебе часу взагалі не буде. Ми так чекали канікул. Пішли, — відчиняє двері, пропускаючи мене першою.

Оплачуємо вхід, проходимо коридором і потрапляємо всередину. Неозброєним оком видно, що цей клуб на кілька рівнів вищий, ніж ті, в яких ми звикли відпочивати, але ж ціна…

— Круто-о-о, — голосно протягує Катька. Я лише закочую очі й хитаю головою. Любить Катя погуляти, а особливо відвідати нові місця. Ми дружимо з четвертого класу, а я досі не звикла вештатись за нею з клубу в клуб. Звісно, я теж не проти потанцювати, але могла б зробити це у будь-якому іншому клубі. — Не дарма вони такі гроші деруть, — дорогою до столиків Катя оцінює обстановку і виносить вердикт. — Он Лілька, — вказує пальцем на знайому компанію за столом. Разом з Лілею декілька дівчат з її вечірки.

— Угу, — плентаюсь за Катею, оцінюючи вбрання Лілі.

Мабуть, у багатих людей своє бачення стилю. У випадку Лілі — вона натягує на себе все, що модне у сезоні, не переймаючись поєднанням кольорів. Усе, що яскраве та розпусне потрапляє до її гардероба. Немає у Лілі відчуття стилю. Хоча, все може бути навпаки і я керуюся застарілими даними.

На Лільці коротка малинова спідниця, що обтягує її по максимуму, та блискучий топ. В принципі їй личить, але схожість з ялинкою ніхто не скасовував. Катя одягла білі завужені штани і чорну майку, а я темно-синю сукню на тоненьких бретелях. Як сказала б моя бабуся, нічну сорочку, але дорогу і дуже зручну. Волосся зібрала у хвіст, відмовившись вирівнювати, та зробила вечірній макіяж.

Ліля вже весела, на столі пляшка шампанського та закуски. Катя приєднується до них, а я замовляю сік. Вмію веселитися і без алкоголю. Це не принцип, просто він мені не йде. Не лежить душа до п’яних мугикань та головного болю зранку.

Народу у клубі достатньо, майже всі столики зайняті, але базарних скупчень немає. Всі почуваються вільно, а столики стоять на правильній відстані, щоб відпочиваючи насолоджуватися, а не пробиратися крізь людські затори до свого місця. Ми деякий час сидимо, а потім йдемо танцювати. Повернувшись, знову робимо замовлення, дівчатам відкорковують шампанське, а я куштую інший сік.

Дівчата в черговий раз йдуть танцювати, а ми з Катею вирішуємо перепочити за столиком. У якусь мить мій погляд зачіпається за знайому чоловічу постать. Витягаю шию, щоб переконатися, і впізнаю Ярослава. Тілом пробігає легке хвилювання, наче я побачила старого знайомого. В принципі так воно і є, ми знайомі, тільки розійшлися не на приємній ноті. Я майже одразу пошкодувала про свої слова, кілька днів відчувала себе ніяково, але впродовж тижня це відчуття зникло. І ось я знову бачу його.

Ярослав когось шукає, потім прямує на танцювальний майданчик і підходить до Лілі. Бере її за руку, привертаючи до себе увагу, а Лілька, помітивши, притискається до нього і обіймає за шию. Здивовано дивлюся на цю сцену. Виходить, Лілька крутить кохання не тільки з хлопцем з вечірки, але й з ним? Спочатку мені здається, що вони будуть танцювати, але потім розумію, що розмовляють. Світло від прожекторів дозволяє роздивитися суворе обличчя чоловіка, коли Ліля щось активно йому пояснює. Він подорожує очима по клубу, на коротку мить ковзнувши по мені поглядом. Збирається щось сказати Лілі, але підіймає очі і дивиться прямо на мене. Застигаю, серце робить кілька гучних ударів. Цей погляд… На його обличчі здивування, я навіть з такої відстані можу його помітити. Щось запитує у Лілі, а та махає рукою в наш бік.

— Лільці зараз знову дістанеться, — голосно говорить Катя. — Брат прийшов.

— Що? У Лілі є брат? — запитую здивовано.

— Так, стоїть поряд з нею. Ти ж, наче, говорила з ним на вечірці, чи я щось плутаю? — Катя відпиває трохи шампанського й встає. — Ходімо танцювати.

— Ти йди, я потім, — протягую спантеличено.

Ярослав брат Лілі? Он звідки у нього така манера розмовляти. Такі люди іншого тону не визнають. Халепа. Відпиваю трохи соку, коли помічаю, що він прямує до столика. Не знаю, куди діти очі, щоб на нього не дивитися. Мені страшенно незручно, сама не розумію через що.

Чоловік нічого не говорить, навіть не вітається, просто сідає навпроти на диванчик і дивиться. Уважно, з легкою усмішкою на вустах, більше схожу на насмішку. Намагаюся його не помічати, слідкую за дівчатами на танцмайданчику, слухаю музику, п'ю сік. Та мої щоки червоніють від збентеження і я дуже сподіваюся, що він цього не помічає.

За кілька хвилин мені набридає бути об’єктом для споглядання, тому підводжуся, щоб піти до дівчат. Але пісня закінчується і починає грати повільна. Пальці Ярослава вмить обхоплюють моє зап’ястя, чоловік різко тягне мене на себе, змушуючи сісти поряд.

— Я не танцюю, — вимовляю надто голосно. Ярослав усміхається, затримавши погляд на моїх вустах.

— А я й не пропонував, — відповідає спокійно, трішки нахилившись. Розвертається до мене, кладе лікоть на спинку диванчика, начебто, не спеціально торкаючись пальцями мого плеча. Ніжно і невагомо, лише подушечками пальців. — Як справи?

— Добре, — виходить якось не впевнено. Від Ярослава приємно пахне парфумом і цей ніжний дотик до плеча збиває думки з правильного курсу.

— Виглядаєш… іншою, — розтягує слова. Зачіпає пальцем тоненьку бретельку сукні і трохи стягує її. Невдоволено стискаю губи і повертаю її на місце. Він ніяк не реагує, наче й не помітив. Одягнений чоловік просто: темні джинси і футболка, але впевнена, що не дешево. 

— Щось вип’єш? — кидає погляд на стіл.