Вікторія
Не знаю, чому так розгубилася, раніше я не помічала за собою страху спілкування з протилежною статтю, а тут наче збій якийсь стався.
— Подобається вечірка? — не відхиляється Ярослав, уважно дивиться в обличчя.
— Нормальна, — тихо злітає з губ.
— Вип’єш щось? — киває на пляшки на столі.
— Ні, я не п’ю алкоголь.
— Правильно, дітям не можна, — тепер він усміхається, демонструючи дуже гарну усмішку.
Зависаю. Нервово ковтаю, коли його долоня лягає мені на спину. Він трішки нахиляється вперед і вдихає повітря біля мого волосся, а я в цей момент боюся дихати.
— Чим від тебе пахне? — його голос розносить тілом мурахи.
— Димом, — голосно видихаю, побачивши Катьку на порозі.
— Сорі, я заберу подругу на хвилинку, — вона нахабно віддирає мене від стільниці і тягне за собою на вихід.
Дихаю часто, притискаючи долоню до грудей. Серце збожеволіло, ось-ось вискочить. Обертаюся, зустрівшись з його поглядом. Від нього всередині мене відбувається щось дивне. Незрозуміле. Неправильне.
— Катю, куди ти мене тягнеш? — вириваю свою руку біля сходинок.
— Слухай, тут така справа… — затинається, — Лілька пропонує нам залишитися на ніч, а завтра…
— Ні, я точно пас, — заперечно хитаю головою.
— Вікусь… — надуває губи подруга, але таким мене не розчулити.
— Я й так поїхала сюди через тебе. Навіть не проси. Залишайся, а я поїду додому, — навіть легше стає, що не прийдеться тут стирчати до глибокої ночі.
— Ти не образишся?
— Звісно ні, — закочую очі.
— Тоді проведу тебе, — хоче взяти мене під руку.
— Іди вже, — штовхаю її плечем. — Я переодягнуся, сумку заберу і таксі викличу. Зустрінемося, — підіймаюся нагору, змінюю сарафан Лілі на свій зручний одяг, забираю сумку і швидко спускаюся. На щастя, Ярослава в холі не видно, тому я виходжу на вулицю і з насолодою вдихаю свіже нічне повітря. Відкриваю на телефоні додаток таксі і намагаюся викликати автомобіль.
— Тут поганий зв’язок, — чується ззаду чоловічий голос. Різко розвертаюся, помічаючи збоку від дверей незнайомого чоловіка. Він стоїть, обпершись об стіну будинку, і палить. — Можна спробувати за воротами або повернутися до будинку, але навряд чи ти щось там почуєш.
— Я таксі хотіла викликати, — відповідаю зажурено, роблю кілька кроків убік будинку.
— Не хочу засмучувати, але о такій порі це нереально, — розводить руками, викидає недопалок і підходить ближче.
— Чому? — запитую розгублено.
— Далеко. Таксистам не вигідно сюди їхати.
— Тобто? На цій вулиці стільки будинків, невже ніхто не їздить на таксі?
— Тут? — запитує здивовано. — Сумніваюся, — його вуста розтягуються в усмішці, він підходить ще ближче і уважно дивиться на мене. — Женя.
— Віка, — трохи гублюся, але його усмішка заспокоює. — І що ж тепер робити? Жодних варіантів поїхати звідси на таксі? — запитую з надією.
— На таксі ні, але я можу підвезти. Куди тобі?
— Ну, я не знаю… — така ідея мені не подобається. Я вперше його бачу, але й ночувати тут не хочу.
— Не знаєш куди? — усміхається Женя.
— Не знаю, чи це зручно, — топчуся на місці, мріючи, щоб Катя врятувала мене і на цей раз. Як на зло, не можу вигадати нормальної відмазки, сама ж зізналася, що хочу поїхати.
— Я зрозумів, ти боїшся, але можу запевнити…
— Женя? — знайомий голос лунає надто голосно та грубо. — Що ти тут робиш? Я тебе шукав, — Ярослав спускається з ґанку і підходить до нас. Мені б радіти, що Женю відволікли, але серце знову схвильовано тріпоче. Починаю гніватися. Якийсь гумовий день, ніяк не можу потрапити додому.
— А в мене термінова справа з’явилася, — Женя дивиться на мене. — Позич авто ненадовго.
— Я сам поїду до міста і відвезу Віку, — відповідає роздратовано і бере мене за передпліччя. Від такого нахабства моя щелепа відвисає. Я не маю слів. Чого вони причепилися? Коли я дала знак, що мені сумно самій? — А тебе там Ліля шукала, сумує, — не чекаючи відповіді, тягне мене за собою.
— Чекай, — гальмую і висмикую свою руку. — Я передумала, краще ще погуляю, — говорю схвильовано.
— Мій друг сподобався? — запитує не розвертаючись. Підходить до спортивного автомобіля і відчиняє дверцята. — Сідай, боягузко, — чекає, не дивлячись на мене. Розумію, що на підсвідомому рівні, довіряю більше Ярославу, ніж Євгену, а його слова підбивають обуритися і довести, що не такий він страшний, щоб я боялася. Та, на щастя, я змушую себе мовчати, але до авто підходжу. Мені потрібно додому. — Довезу до центру, далі роби що хочеш, — говорить байдуже. Вибору у мене немає, тому сідаю, відчуваючи тривогу. Звук дверцят, що закрилися, асоціюється з клацанням мишоловки. Наче я потрапила у пастку.
— Пристебнись, я поспішаю, — кидає недбало, сівши за кермо.
Мовчки смикаю пасок безпеки, але він не піддається. Голосно видихаю, знову смикаю та сьогодні все проти мене. Дурний-дурний день!
— За що ти його так? — мого плеча торкається долоня Ярослава, змушуючи прилипнути спиною до сидіння.
Він нахиляється, з легкістю витягає пасок і швидким рухом пристібає мене. Заціпеніла. На коротку мить я відчула легкий аромат його терпкого парфуму і теплий подих на своїй щоці. Дивні відчуття. Чужі, але приємні. Чоловік заводить двигун і за хвилину ми вже їдемо нічною вулицею.
Мовчу. Міцно стискаю пальцями ремінець від сумки і мрію опинитися вдома. Ярослав набрав чималу швидкість і я дуже сподіваюся, що він не якийсь божевільний. Вкотре сварю себе, що пішла на Лільчину вечірку, ніколи не сідала в автомобілі до незнайомців й надалі не збираюся так робити.
— Таксі! — виходить заголосно, але це від радості.
— Вперше побачила? — хмикає, не сповільнюючи руху.
— Я могла б пересісти, — з надією дивлюся у бокове скло на одиноку автівку біля зупинки.
— Чому просто не викликала таксі біля будинку, а шукала пригод на своє симпатичне місце?
#187 в Любовні романи
#37 в Короткий любовний роман
#53 в Жіночий роман
перше кохання, випадкове знайомство, сильні почуття_емоційно
Відредаговано: 09.01.2023