Розділ 3 "Поїздка"

Вікторія

Не знаю, чому так розгубилася, раніше я не помічала за собою страху спілкування з протилежною статтю, а тут наче збій якийсь стався.

— Подобається вечірка? — не відхиляється Ярослав, уважно дивиться в обличчя.

— Нормальна, — тихо злітає з губ.

— Вип’єш щось? — киває на пляшки на столі.

— Ні, я не п’ю алкоголь.

— Правильно, дітям не можна, — тепер він усміхається, демонструючи дуже гарну усмішку.

Зависаю. Нервово ковтаю, коли його долоня лягає мені на спину. Він трішки нахиляється вперед і вдихає повітря біля мого волосся, а я в цей момент боюся дихати.

— Чим від тебе пахне? — його голос розносить тілом мурахи.

— Димом, — голосно видихаю, побачивши Катьку на порозі.

— Сорі, я заберу подругу на хвилинку, — вона нахабно віддирає мене від стільниці і тягне за собою на вихід.

Дихаю часто, притискаючи долоню до грудей. Серце збожеволіло, ось-ось вискочить. Обертаюся, зустрівшись з його поглядом. Від нього всередині мене відбувається щось дивне. Незрозуміле. Неправильне.

— Катю, куди ти мене тягнеш? — вириваю свою руку біля сходинок.

— Слухай, тут така справа… — затинається, — Лілька пропонує нам залишитися на ніч, а завтра…

— Ні, я точно пас, — заперечно хитаю головою.

— Вікусь… — надуває губи подруга, але таким мене не розчулити.

— Я й так поїхала сюди через тебе. Навіть не проси. Залишайся, а я поїду додому, — навіть легше стає, що не прийдеться тут стирчати до глибокої ночі.  

— Ти не образишся?

— Звісно ні, — закочую очі.

— Тоді проведу тебе, — хоче взяти мене під руку.

— Іди вже, — штовхаю її плечем. — Я переодягнуся, сумку заберу і таксі викличу. Зустрінемося, — підіймаюся нагору, змінюю сарафан Лілі на свій зручний одяг, забираю сумку і швидко спускаюся. На щастя, Ярослава в холі не видно, тому я виходжу на вулицю і з насолодою вдихаю свіже нічне повітря. Відкриваю на телефоні додаток таксі і намагаюся викликати автомобіль.

— Тут поганий зв’язок, — чується ззаду чоловічий голос. Різко розвертаюся, помічаючи збоку від дверей незнайомого чоловіка. Він стоїть, обпершись об стіну будинку, і палить. — Можна спробувати за воротами або повернутися до будинку, але навряд чи ти щось там почуєш.

— Я таксі хотіла викликати, — відповідаю зажурено, роблю кілька кроків убік будинку.

— Не хочу засмучувати, але о такій порі це нереально, — розводить руками, викидає недопалок і підходить ближче.

— Чому? — запитую розгублено.

— Далеко. Таксистам не вигідно сюди їхати.

— Тобто? На цій вулиці стільки будинків, невже ніхто не їздить на таксі?

— Тут? — запитує здивовано. — Сумніваюся, — його вуста розтягуються в усмішці, він підходить ще ближче і уважно дивиться на мене. — Женя.

— Віка, — трохи гублюся, але його усмішка заспокоює. — І що ж тепер робити? Жодних варіантів поїхати звідси на таксі? — запитую з надією.

— На таксі ні, але я можу підвезти. Куди тобі?

— Ну, я не знаю… — така ідея мені не подобається. Я вперше його бачу, але й ночувати тут не хочу.

— Не знаєш куди? — усміхається Женя.

— Не знаю, чи це зручно, — топчуся на місці, мріючи, щоб Катя врятувала мене і на цей раз. Як на зло, не можу вигадати нормальної відмазки, сама ж зізналася, що хочу поїхати.

— Я зрозумів, ти боїшся, але можу запевнити…

— Женя? — знайомий голос лунає надто голосно та грубо. — Що ти тут робиш? Я тебе шукав, — Ярослав спускається з ґанку і підходить до нас. Мені б радіти, що Женю відволікли, але серце знову схвильовано тріпоче. Починаю гніватися. Якийсь гумовий день, ніяк не можу потрапити додому.

— А в мене термінова справа з’явилася, — Женя дивиться на мене. — Позич авто ненадовго.

— Я сам поїду до міста і відвезу Віку, — відповідає роздратовано і бере мене за передпліччя. Від такого нахабства моя щелепа відвисає. Я не маю слів. Чого вони причепилися? Коли я дала знак, що мені сумно самій? — А тебе там Ліля шукала, сумує, — не чекаючи відповіді, тягне мене за собою.

— Чекай, — гальмую і висмикую свою руку. — Я передумала, краще ще погуляю, — говорю схвильовано.

— Мій друг сподобався? — запитує не розвертаючись. Підходить до спортивного автомобіля і відчиняє дверцята. — Сідай, боягузко, — чекає, не дивлячись на мене. Розумію, що на підсвідомому рівні, довіряю більше Ярославу, ніж Євгену, а його слова підбивають обуритися і довести, що не такий він страшний, щоб я боялася. Та, на щастя, я змушую себе мовчати, але до авто підходжу. Мені потрібно додому. — Довезу до центру, далі роби що хочеш, — говорить байдуже. Вибору у мене немає, тому сідаю, відчуваючи тривогу. Звук дверцят, що закрилися, асоціюється з клацанням мишоловки. Наче я потрапила у пастку.

— Пристебнись, я поспішаю, — кидає недбало, сівши за кермо.

Мовчки смикаю пасок безпеки, але він не піддається. Голосно видихаю, знову смикаю та сьогодні все проти мене. Дурний-дурний день!

— За що ти його так? — мого плеча торкається долоня Ярослава, змушуючи прилипнути спиною до сидіння.

Він нахиляється, з легкістю витягає пасок і швидким рухом пристібає мене. Заціпеніла. На коротку мить я відчула легкий аромат його терпкого парфуму і теплий подих на своїй щоці. Дивні відчуття. Чужі, але приємні. Чоловік заводить двигун і за хвилину ми вже їдемо нічною вулицею.

Мовчу. Міцно стискаю пальцями ремінець від сумки і мрію опинитися вдома. Ярослав набрав чималу швидкість і я дуже сподіваюся, що він не якийсь божевільний. Вкотре сварю себе, що пішла на Лільчину вечірку, ніколи не сідала в автомобілі до незнайомців й надалі не збираюся так робити.  

— Таксі! — виходить заголосно, але це від радості.

— Вперше побачила? — хмикає, не сповільнюючи руху.

— Я могла б пересісти, — з надією дивлюся у бокове скло на одиноку автівку біля зупинки.

— Чому просто не викликала таксі біля будинку, а шукала пригод на своє симпатичне місце?