Розділ 1 "Зустріч із минулим"

Вікторія

— Віко, про що задумалася? — в мої спокійні думки вривається голос колеги.

— Та так, ні про що, — відповідаю, дивлячись у вікно.

Дощ хвилястими доріжками малює на склі дивні візерунки, вітер безжально гне дерева, жбурляючи залишки пожовклого листя самотньо летіти вулицею. Люблю спостерігати, як красиво може гніватися природа. Зітхаю і повертаюся за стійку.

— Марно сподіватися на теплі дні, — позіхає дівчина і змінює своє положення, підпираючи щоки кулаками. — Як нудно. Ненавиджу дощ. У таку погоду і носа з квартири висовувати не хочеться. Що вже говорити про туристів? Який дурень захоче гуляти Києвом, коли зливи прогнозують на увесь тиждень? 

— Листопад, — знизую плечима. — Через кілька днів зима, але я більше люблю осінній смуток. В дощ так спокійно, і думається гарно. 

— Ага, під ковдрою. Бажано з чоловіком поряд, — бурчить Алла.

Ніяк не коментую її слова. Переглядаю журнал, протираю пил і знову повертаюся за стійку. З одного боку, гарна робота, а з іншого, завити від нудьги можна. Особливо у дні, коли ніхто не заселяється.  

— Тобі далеко добиратися? — Алла вчергове змінює позу, звертаючи на мене погляд зелених очей.

— Далеко. Аж на Булаховського, — намагаюся не уявляти скільки часу я витрачу сьогодні на дорогу.

— Навіть не знаю, де це. Може, квіти полити, чи що?

— Я поллю, — зриваюся з місця, прямуючи до підсобного приміщення.

 Не можу сидіти без діла, одразу тягне на сон. Набираю води і повертаюся до холу. Дощ барабанить ще сильніше, панорамні вікна готелю всі розмальовані його стараннями. 

— Класна спідничка, — сонно мугиче Алла. — Тільки не чорна.

— Темно-коричнева, — розгладжую на собі єдину спідницю, яка підходить до вимог дрес-коду у готелі. — Подумала, що для стажування і вона згодиться. А вже коли візьмуть…

— Як Борько помітить, аж бігом побіжиш купувати чорну. Він гратися не буде. Хоча, на тебе він якось хижо дивиться. Мабуть, спідниця сподобалась, — усміхається сама до себе, а потім миттю випрямляється. 

— Сумуєте? — в холі з'являється Борис Вікторович, керуючий готелем, де я планую працювати. Він проводить пальцем по поверхні стійки, зазирає за неї, переглядає журнал. — Завтра буде нове керівництво, а на сьогодні я пас, — виходить з-за стійки й застібає на собі куртку. 

— Як гадаєте, Борисе Вікторовичу, розженуть нас усіх?

— Побачимо, Алло. Гадаю, все буде добре, — він звертає на мене погляд і легенько підморгує. — До завтра. 

— До завтра, — промовляємо йому в спину.

Не люблю я такі підморгування. Керівнику не належить так робити. Мені не потрібні залицяльники, а тим паче на роботі. 

— Нарешті він звалив, — Алла мчить до підсобки і повертається звідти з телефоном. — Дурні правила, скоро і дихати заборонять. 

— Ти ж працюєш тут два роки і досі не звикла?

— Весь світ у телефонах, а у нас якісь дивні заборони. Хто їх тільки вигадав? — бурчить, клацаючи в гаджеті. 

— Ти не проти якщо я відлучуся на кілька хвилин?

— Іди-іди, — відмахується від мене, уткнувшись в екран.

Повертаюся до підсобного приміщення і перевіряю телефон. Пропущений дзвінок від Каті змушує серце схвильовано стукотіти. Набираю її номер, але вона не відповідає. Починаю нервувати, стискаю пальцями гаджет, рахуючи кроками приміщення. Телефон починає вібрувати і я миттю натискаю на відповідь. 

— Все добре, — чую голос Каті й полегшено видихаю. 

— Привіт. Проблем не виникало?

— Жодних. Не хвилюйся, графік дотримано, усе спокійно.

— Дякую.

— Ти як? — цікавиться подруга.

— Ще годинка і буду вдома.

— Ага, і дві додай на дорогу. Може, таксі викличеш? Погода жахлива. 

— І віддати за нього все, що лежить у гаманці? Ні, я якось на метро доберусь. 

— І на маршрутці, — говорить з натиском.

— Не хвилюйся, пішки не йтиму. Дякую. Я піду, — відхиляю виклик. 

Хапаю з сумки печиво, швидко з'їдаю його і запиваю водою. Катя має рацію, потрібно брати щось поживніше, на самому печиві цілий день важко витримати. До того ж з дому я йду набагато раніше, ніж потрібно, а повертаюся пізніше, ніж могла б. Дістаю з сумки дзеркальце і поправляю макіяж. В цьому готелі дуже уважно ставляться до зовнішнього вигляду. Підфарбовую губи нюдовою помадою, поправляю коротке темне волосся, підбадьорюю себе легкою усмішкою і повертаюся на робоче місце. Втому у карих очах ігнорую, вихідний ще не скоро, потрібно потерпіти.

Біля стійки чоловік та жінка, селяться у стандартний покращений номер. Стаю поряд і, так сказати, вчуся в Алли правильно розмовляти з мешканцями. Я стажуюся лише другий тиждень, тому уважно хапаю кожне слово і намагаюся запам'ятати усе, щоб отримати цю роботу. Мені підходить графік і розмір заробітної платні, яку тут обіцяють платити. І навіть квартира на околиці Києва не заважає мені вчасно приїжджати на роботу і відмінно виконувати свої обов'язки, перебуваючи весь день на ногах та мило усміхаючись. Про те, що мені потрібно буде їхати в таку погоду на метро, а потім на маршрутці, я намагаюся не думати. 

Алла оформила мешканців і загубилася у відео, а я схилила голову на долоню і зачаровано спостерігаю за вечірнім містом. Панорамні вікна холу дозволяють бачити, як кияни спішать по домівках. Мелькають парасолі, засліплюють очі фари автомобілів, коли повертають на перехресті неподалік, а мені чомусь уявляється дуже романтичний відпочинок. У когось він обов'язково буде. Хіба можна придумати щось краще, ніж романтика у такий довгий осінній вечір? Коли у шибку стукає дощ, а у квартирі затишно і тепло. Мабуть, сьогодні буде фільм саме на таку тематику. Коли немає романтики у житті, вона знаходиться у фільмах. І нехай це тільки гра акторів, але вона допомагає розслабитися і, можливо, ненадовго повірити у кохання. Знову… 

— Фух, — Алла так голосно видихає, що я аж смикаюся. — Відпрацювали. 

— Привіт, дівчата, — до залу з підсобного приміщення заходить Оля, щоб змінити нас.