4

Зачарований нічною забавою я наступного дня вирішив зробити Галині приємний сюрприз і незвано завітати до неї додому в гості. Придбавши букет троянд, коробку шоколадних цукерків та пляшку шампанського я без будь-якого попередження відправився до своєї новоспеченої коханки. Подзвонивши в двері її квартири я з трепетом подумав, що за якусь мить знову побачу жінку та зможу пригорнути її в своїх міцних обіймах. Та не так сталося – як гадалося. В квартирі почулися легкі кроки, клацнув замок і в шпарині ледь відчинених дверей з’явилася кучерява голівка юного дівчати.

– Вам кого? – чемно поспиталася юнка. 

– Галина Іванівна вдома? – ошелешено запитав я.

– Так, а вам чого від неї потрібно? – не вгамовувалося дівчисько.

– Оленко, хто там? – почувся з глибини квартири голос Галі.

– Мам, тут до тебе прийшов якийсь молодий мужчина.

– Що за молодий мужчина?

Двері відчинилися ширше і на порозі квартири появилася Галина. Побачивши мете вона на якусь мить оторопіло завмерла, проте швидко взяла себе в руки й навмисно байдужим тоном промовила:

– А, Володимир Ігорович! Ви принесли ті папері, що я вас просила по телефону.

– Так! – пробелькотів я помаленьку здогадуючись причини цієї гри й радіючи, що цукерки й шампанське у мене в непрозорому кульку, а квіти я завбачливо заховав за спину сподіваючись у відповідний момент вразити ними жінку.

– Тоді будь ласка заходьте.

– А може не треба?

– Не верзи дурниць. Я зараз тобі все поясню.

За час цієї короткої розмови дівчинка вже встигла зникнути в глибині квартири, тож мені нічого не заважало розстатися з букетом. Протягнувши троянди Галі я нерішуче промовив:

– Це тобі.

– Дякую, – тільки й спромоглася відповісти вона тихо додаючи. – Заходи.

Жінка провела мене у вітальню, а сама поспішила на кухню, щоб наповнити вазу для подарованих мною квітів. Крізь нещільно прикриті двері я почув як вона розмовляє з донькою:

– Оленко, не гуляй довго з коліжанками. Щоб на десяту обов’язково була вдома.

– Гаразд матусю. Постараюся не спізнитися.

Грюкнули вхідні двері, а за кілька хвилин у кімнаті з’явилася Галя з двома келихами й вазою з фруктами в руках. Намагаючись не зустрічатися зі мною поглядом вона розклала все принесене на журнальний столик і мовчки опустилася в крісло поряд мене. Я важко зітхнув і зрозумівши, що непросту розмову доведеться розпочинати саме мені прямо запитав:

– Галя, чому ти мені не казала, що в тебе є донька?

– А ти ніколи про це не запитував, – ледь чутно відповіла вона.

– Це не виправдання, – суворо кинув я.

– Знаю, – без будь яких заперечень погодилась жінка і піднявши погляд рішуче запитала. – А це хіба щось міняє?

– Не знаю, – зам’явся я.

– От бачиш, того й не говорила. Знала, що коли згадаю про дітей ти навіть й дивитися не захочеш в мою сторону.

Запала незручна пауза. Жінка уважно дивилася мені просто у вічі а я не знаходив тих слів які б мав їй сказати. Розуміючи, що так ситуацію не розрядити поцікавився:

– В тебе є щось випити? Бажано по міцніше.

– Коньяк підійде?

– Неси.

Поки Галя діставала з бару пляшку з алкоголем я трохи прийшов до тями, хоча сумбур думок і емоцій у мене в голові був страшенний. Намагаючись якось їх впорядкувати я поспитався:

– Галя, чого тобі від мене треба? Тільки чесно.

Жінка наповнила два бокала темно-вишневим напитком, залпом опорожнила свій і тільки тоді відповіла:

– Того, чого жадають і всі жінки на світі; любові, ніжності, турботи.

– І з чого ти взяла, що я здатен тобі їх дати?

– Жіноча інтуїція підказала. Я як тільки тебе побачила відразу чомусь вирішила, що саме ти є тим чоловіком з яким я не роздумуючи пішла б на край землі. У нас же з тобою багато спільного. Як не крути, а ми обоє надзвичайно самотні й по великому рахунку нікому непотрібні на цьому світі.

– А діти? – нагадав я.

– Так, діти то єдине, що дає мені наснаги й сили для життя. Але то все, що в мене є. Хоча не завжди у мене було так паскудно й невесело.

– Розкажи, – попрохав я відкриваючи коробку з цукерками.

Галя ще раз наповнила бокали і вже без поспіху пригубивши трохи коньяку та надкусивши цукерку продовжила свою розповідь:

– Взагалі-то дитинство й юність у мене промайнули доволі весело й райдужно. Я була єдиною донькою в батьків. Була улюбленкою на яку вони не шкодували ні своєї ніжності, ні любові, ні турботи. Про гроші вже й не говориться. Я завше мала все, що лише могла собі забажати. Одним словом я росла пестункою долі мало здогадуючись про те, що життя не завжди буває у рожевих кольорах.

По закінчені школи й економічного технікуму стала працювати на нашій фабриці. Спершу простим бухгалтером, а потім завдяки розуму, кмітливості та вдачі розпочався мій швидкий злет по службовій драбині. Незчулася як стала головним бухгалтером, фінансовим директором й головним менеджером фабрики. Разом з посадами з’явилися шана від людей, повага начальства й чималі гроші, як винагорода за працю. Єдине чого бракувало весь час – це люблячого чоловіка на міцне плече якого можна б було спертися в тяжку хвилину.