Свято

 Вероніка мовчки присіла навколішки і почала пестити Бонбона. Тіна напружено очікувала пояснень, сьорбаючи холодний чай. Її долало дивне відчуття радості від того, що нарешті побачила подругу, і обурення, адже дівчина ніяк не могла викинути з голови вчинок Вероніки. «Втекти з коханцем найкращої подруги? Я думала, такий кошмар може відбуватись тільки у дешевих серіалах». Тіна уважно поглянула на Вероніку і відчула навіть якусь зневагу.

— Ти не відповідала на мої дзвінки весь минулий тиждень, тож я зателефонувала твоїй мамі. Анна Семенівна сказала, що ти приїдеш на батьків ювілей, тож ... — почала Вероніка.

— Тож ти вирішила теж приїхати і все зіпсувати, — пирхнула Тіна. В мить їй стало якось ніяково через свій грубий тон. — Ну я заблокувала твій номер. Спочатку чекала хоча б на одне повідомлення, а потім махнула рукою. Я думаю не варто навіть пояснювати, як я почувалась. Твій вчинок, він…

— Жахливий, я це розумію і мені дуже шкода, Тіно. Пробач, — Вероніка відвела погляд, її голос злегка тремтів. Тіна тим часом мовчала, переминаючи в руках краєчок пледа, тож дівчина продовжила. — Ти розуміла, що мені подобався Сашко, але не сказала, що в тебе з ним роман. Нащо ти приховала це від мене? Якби я знала, не поїхала б з ним нікуди, — очі Вероніки вмить замерехтіли від сліз, але жодна крапля не впала з повік. Дівчина трималась, аби продовжити важку розмову. Вероніка роззирнулась навкруги і гірко усміхнулась. — Добре мати таку міцну родину і місце, де тебе завжди чекають, — зітхнула вона.

 Тіна знала, чому: батьки Вероніки розлучились ще коли тій було сім років. Відтоді батько жив з іншою родиною, спілкування вони не підтримували. Мама вийшла заміж за італійця і переїхала в Неаполь, коли Вероніка була в десятому класі. Дівчина оселилась у бабусі до закінчення школи, а потім переїхала у гуртожиток. Старенька померла кілька років тому і Вероніка дуже важко це переживала. Її мама була прямою спадкоємицею бабусиної квартири, тож без зайвих вагань її продала, аргументуючи це тим, що їй потрібна хороша машина, бо в Італії пристойній сеньйорі без цього ніяк не вижити. А Вероніка молода і ще заробить собі на житло, або знайде чоловіка із квартирою. Так дівчина лишилась і без даху над головою і без родини. Спочатку Тіна думала, що Вероніка сприйняла настанови мами буквально: вона весь час змінювала роботу у пошуках кращої зарплатні і чоловіків, підбираючи того, хто запропонує їй ліпші умови для життя. Вона робила це легко і з усмішкою багато років і, здавалося, кайфувала від своєї непостійності та таланту встрягати у різноманітні пригоди. Та лише зараз Тіна розуміла, у Вероніки просто не було вибору, вона просто шукала те, що втратила: своє місце, родину, дім.

— Чому ти мене одразу не набрала? — вже без докору запитала Тіна.

— Він мені не дозволяв, — Вероніці було соромно зізнатись, що вона слухалась малознайомого чоловіка. — Я розуміла, що між вами щось відбулось, можливо, якийсь конфлікт. Сашко категорично забороняв мені підтримувати зі тобою хоч якийсь зв’язок.

— Не конфлікт, — Тіна зітхнула. — Він надурив мене на кругленьку суму і змився. Певно не хотів, щоб я знала, де він, і почала розбиратись. Не хотів, щоб і ти про це дізналась, — у очах Вероніки Тіна побачила гірке прозріння. Дівчина дійсно не була в курсі Сашкових справ.

— Усе відбулося дуже швидко, — Вероніка захитала головою так, немов згадувала нічний кошмар, що їй наснився напередодні. — Тебе забрали у відділок. Я нічого не зрозуміла і була в паніці. Потім прийшов твій Ігор із двома амбалами і почали виганяти Сашка. Він покликав мене до себе і сказав, що невідомо чи тебе відпустять найближчим часом і, чи відпустять взагалі. Запропонував їхати з ним у Львів. Запевняв, що і мене виженуть з цього будинку. І що тоді робити? Я хоч і зняла гіпс, але на ногу досі стати не могла. Мені стало страшно, Тіно, — Вероніка зробила коротку паузу. — Я боялася лишитись на самоті. Думала, що телефонуватиму тобі щодня зі Львова і, щойно буде можливість, приїду навістити. Але у той момент я була геть безпорадною. І, клянусь, не знала про ваш роман. Я думала, що їду не з твоїм коханцем, а з нашим спільним другом.

— А як дізналась? — запитала Тіна. Вона розуміла, що дарма не сказала Вероніці одразу.

— Коли ми вже сильно сварились, Сашко якось обмовився. Сказав щось на кшталт: «Від твоєї подруги було менше проблем». Я вчепилась за цю фразу, тиснула на нього, поки він все не розповів. Після чого почувалась жахливою зрадницею. І незабаром ми розійшлись. Ти навіть не уявляєш, як я мучилась, коли уявила всю ситуацію твоїми очима. Та вже не мала можливості навіть додзвонитись… — Вероніка зітхнула і покликала до себе на руки Бонбона. — Мені потрібно було зупинитись ще в той момент, коли Сашко відмовився брати з нами малого. Він відніс мене у машину, запхнув наші речі в багажник. Я все чекала, коли ж він виведе Бонбона. Навіть не просили, адже думала, що це і так зрозуміло, що собаку не можна лишати. Однак він повернувся зі своїми клятими лижами, сів за кермо і завів авто. Я спитала, де Бонбон. Сашко сказав, що відвів його до сусідки і та пообіцяла про нього подбати. Це було жахливо, але я не змогла його переконати повернутися.

— Він не був у сусідки, — Тіна аж здригнулась, уявивши, що сталося б із малим, якби її відпустили з відділка не через добу, а через тиждень чи місяць. — Він був замкнений у моїй кімнаті.

 Зрештою Вероніка не витримала і заплакала, Тіна відчула в собі сили і бажання нарешті обійняти подругу. Щойно вона торкнулась плечей Вероніки, та відсторонилась.

— Ти маєш знати ще дещо, — Вероніка дивилась на подругу своїми вологими великими очима, які Тіні завжди здавались дитячими, і злегка тремтіла. — Я вагітна.

 У Тіни всередині наче щось обірвалось. Ця коротка фраза стала для неї найважливішою з усього, що до того розповіла Вероніка. Здавалося, що їхні образи та непорозуміння втрачали будь-яке значення у світлі такої новини.